Вовки падають на схід від своєї смерті.
Я живу в мікрокліматі полярного кола,
я ще не вийшов з фобії підліткового пекла.
я ще знаходжусь всередині згоряючого ліфта.
моя голова розлітається на сотню дрібних кольорових кавалків,
я не бачу шостого кола, тому що я топчусь на місці
я німий -
бо ти забрала усі слова.
Я сліпий -
бо ти втоптала мої очі а багно,
як я можу померти для тебе:
заплаканою рослиною
чи як поранений ведмідь.
Ти всотала усі мої рани,
і на місці них заточилась сіль,
я сховав твої вуста у себе попід кістками
я розставив трикутники догори ногами
я посіяв зерно твоїх днів поміж зірками
і побудований мною Вавілон розсипався
ставши містом янголів темних,
тих що носять чорні крила,
тих що мовчки набирають оператора з внутрішньої
сторони пекла.
усі коробки з людьми відкриті залишається
залишатьється просто підпалити ліфт
в якому перебуваю я і моя сім карта.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343549
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.06.2012
автор: ImmortalPsycho