Невинних душ малих калічення в неволі.
Хто у душІ відчує тихий сум тих душ?
Хто побажає щасливішої їм долі,
І рятувати побіжить її чимдуж?
А все ж колись так добросердно починалось,
В двадцяті роки* тих безбатченків – ріка.
І неприкаяна душа так сподівалась,
Що простягнеться допомоги їй рука.
І простягалася…Та це давно минуло.
Ці діти непотрібні зараз, як бур”ян.
Чи те, що – люди ми, відразу всі забули,
Чи є серця і душі в ревних християн?
То ж наші діти, і куди їх нам подіти?
Чому вони - ніхто, як кури в курнику?
Чому ті діти – вже зовсім не наші квіти,
Живуть, як таргани, вмирають в смітнику?
І ти, сестра, і ти, мій милий друже - брате,
Згадай, що діти не питають, та ростуть.
Чи не пора прийшла нам бити у набата, -
Яку ж в житті собі обрати можуть путь?
Вони любити теж хотять, як воду – жито.
Вони «любитимуть» нас так, як любим їх.
То, може, варто їх навчить життя прожити,
Як ми ріднесеньких вчимо дітей своїх.
*Двадцяті роки минулого сторіччя
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340725
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 30.05.2012
автор: Ліоліна