Тепер моя черга. Я писатиму українською, вважай це моєю забаганкою.
Вони жили на розі вулиці, загубленої вулиці, що потопала у вишневому цвіті.
Вони жили у мансарді, ловили ротами сни, ловили руками заходи сонця, ловили порами шкіри весняне тепло. Мансарда поросла плющем. Збирається на дощ.
Вони лежать на тісній канапі, обійнявшись, немов діти, і чекають грому. Їм так хороше тут, у своєму крихітному світі. Він щоночі грав на старому фортепіано, вона писала йому довгі листи, залишала їх під подушкою. Щоранку цілувала в плече, коли ішов. Залишалась сама, брала свою велику торбину, кидала туди багато - багато зошитів та книг та ішла до парку. Вони були найщасливіші..(?)
Час невпинно все кудись тікав, тікав, ніби пісок крізь пальці.
"Час не змінює людей, він допомагає їм стати собою"
Час має дивну властивість над почуттями, таку химерну, ніби криве дзеркало.
Він скривлює, зменшує, зменшує, спалює...
Чи, може, побут вбиває любов?
чи, може, вони подорослішали?
Чи, може, мансарда стала затісною для його гаманця? (адже він працював, цілими днями. Лиш ночі були їхні)
Факт/Фатум
тепер між ними прірва її сліз
Любов гине.
Старенькі сиділи у зеленому скверику, притулившись одне до одного. Бабуся в'яже. Дідусь читає ранкову газету. Голови їхні щедро присипані яблуневим цвітом. Впереміш із сивиною. Час від часу дідусь легенько торкається руки старенької. У кінчику її вуст з'являється усмішка.
Почуття мають дивну властивість над часом
Вони скривлюють час, зменшують його, спалюють...
Любов - свята.
Діти, обійнявшись, плачуть. Гірко-гірко.
Чому вони плачуть?
та хіба потрібно багато дітям для сліз?
Хлопчик та Дівчинка.
Що чекає на них попереду?
Затишна мансарда - коротка, сильна, мов спалах, любов. Любов, що приречена загинути, бо це лише спалах, що триває мить.
Чи довге, тепле жевріння любові, що ніколи не засліпить, але ніколи не погасне?
Чи можна без любові?
дозволю собі відповісти цитатою
"Єдине, що має значення, що повинно мати значення, — це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка — звичайнісінький сухотник, і Гендрикс — простий собі ніґґер з гітарою, і джаз тоді не джаз, а так собі — трелькання на піаніно… Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов"
Отже, як нам рятуватись?
Любов'ю? Та чи це можливо?
я люблю вигадувати історіії, ти певне помітив.
Жив- був собі чоловік.
Самотність стала його дружиною, музика стала його коханкою
Він любив.
У нас є певні стереотипи щодо любові.
чи то пак - кохання.
Він любив, та не кохав
Він писав музику, він шукав натхнення у свіжих весняних ранках і темних зимових вечорах.
Коли його запитали , що він відчуває, той відповів -"щастя".
Смерть- процес невідворотний.
Він гірко плакав, ніби дитина, що пошкодила коліно.
Чому він плакав?
"чому ти плачеш?" - запитали його?
"я брехав собі"
Ото і все.
Чи можна без любові?
Викиньте серце геть.
Спробуйте без серця.
Любов до біса небезпечна.
Вона водночас може бути човном, що врятує у шторм.
Вона може бути морем, що штормить.
Але одне мені ясно - вона Є.
вона Є у кожному із нас.
І сама вона змінює людей.
не час.
А любов.
просто інколи сам час..перетворює любов на попіл. Але не людей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340356
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2012
автор: філі-Жанка