Колись мій батечко казав, як я гадала,
Якісь тоді мені незрозумілі речі, -
Що він втекти кудись хотів би від загалу.
Мені від подиву лише здригались плечі.
Піти на острів, на якому стрітить люду
Не вдасться точно, бо там не живуть примари.
Піти від зрад, від сірості життя, від бруду,
Туди, де ліс і озеро, й світанків чари.
То як же, - думаю, - життя таке ж хороше!
Як він не бачить, що немає зрад і болю?
Чому він думає, що вирішать все гроші?
Так легко йти й стрибати по життєвім полю!
Яке ж від розуму можливо мати горе?
І як не знати, що правителі нас люблять?
Чому не звернеш, хоч об стінку бийся, гори?
І чом не вірити (хіба так можна?) людям?
Та час минув, наївність теж кудись пропала.
Ось надбання мої – і сум, і біль, і зрада.
Я почуття свої віддАла на поталу.
І не потрібна вже мені чиясь порада.
І я не вмію до мети іти по трупам.
Зате вже по мені гарненько потоптались.
Й не допоможе навіть найсильніша лупа
Знайти у більшості і чесність, і порядність.
Напевно, дійсно я згустила фарби дуже.
Не всі ж навкруг лихі, не скрізь панують чвари.
Шукаю острів я (до решти вже байдужа),
Де синє озеро, і ліс, й світанків чари.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339522
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.05.2012
автор: Ліоліна