Заплутався якось літній теплий вітер у гіллі верби...Як радісно-лоскотно їм було, він розповідав про бАчене у світі, вона пошепки підхоплювала "краєчки" його фраз...Вони вирішили ніколи не розлучатись, ну й нехай, що він випадково її знайшов, а вона його й не чекала...Зате тепер - усе ж по-іншому...Тепер: її зелене листя, як оксамитове пір"я дивних птахів, гілля не плаче до води а гнеться долу під його радісними торканнями...Тепер він нікуди не поспішає, ніби знайшов свій дім...
Скільки б так тривало, якби не пізня осінь. Звідки тільки взялась...
Листя верби - змарніле і жовте крапало на землю сумними, важкими слізьми. Він хотів її огорнути, та лише пришвидшував отой болісний листОпад...Йому стало холодно серед порожнього гілля. Він мусив, - літні вітри не "зимують" тут...він покинув її, майже мертву. Тільки гулО за ним її осиротіле: "Не йдииииии..."
А далі...що далі...зима - тиха мука...
А далі, усі ж знають, усі,- хто прожив на землі більше року...далі теплі вітри повертаються, верби знову дзвенять листям...та чи будуть вже оті двоє в тому прийдешньому літі разом...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334982
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.05.2012
автор: Маріанна Вдовиковська