небо дивилося з осудом і все частіше плакало.
ми ловили його сльози, і нам було мало.
то, мабуть, прокидалися наші садистські нахили -
були такими чужими, що й небу боляче стало...
були чужими усім і собі в першу чергу.
ніби й забули про правила, та не стали вільними,
повиривали в собі всі зайві стержні,
але зайві чомусь замінили потрібними.
ми стрибали у прірву, та вона нас випльовувала,
ми топились у морі, але там ми не бажані.
коли раптом побачили кров чорного кольору
і згадали, що вихід - то бути справжніми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333344
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.04.2012
автор: alalal_v