Так нам дано

«  -  …Навіщо  Вам  Зона?
-  Ну,  я  все  таки  в  певному  сенсі  вчений.  
А  Вам  то  вона  навіщо?»
                                   (Брати  Стугацькі)

Я  працював  на  теренах  Зони  у  1990  році.  Моє  кількамісячне  перебування  там  –  окрема  історія.  Не  знаю  чи  зможу  я  колись  оповісти  про  це  все,  точніше,  не  оповісти,  а  передати  те  відчуття,  коли  вдягаєш  потріпану  «штормовку»,  наплічник,  на  шию  дозиметр  і  в  Зону…  А  там  –  кинуте  село,  завивання  осіннього  вітру,  старезна  дерев’яна  поліська  хата,  безлюддя,  проби  ґрунту  і  божевілля  дозиметра  від  нескінченних  радіаційних  плям…  Я  в  свій  час  кинув  цю  роботу  зрозумівши  марність  своїх  мрій  докопатись  до  істини  в  царині  радіобіології,  але  в  мене  є  хороші  знайомі,  що  досі  працюють  там  –  досліджують,  вивчають  ризикуючи  життям,  кладучи  своє  і  без  того  кволе  здоров’я  на  олтар  науки,  прекрасно  усвідомлюючи  на  що  вони  йдуть  на  відміну  від  «біороботів»  -  простих  чернігівських  селян  яких  наймають  розгрібати  радіоактивне  сміття  без  належного  захисту…  Кожен  візит  мого  доброго  знайомого  N  –  справжнього  фахівця  своєї  справи,  що  досі  працює  в  Зоні  для  мене  несподіванка.  Він  з’являється  раптово  –  як  сніг  на  голову  –  і  завжди  з  купою  історій  і  новин.  І  ті  новини,  що  приходять  із  Зони  дивують,  шокують,  вражають.  Слухаю  і  думаю  –  Зона  –  вона  як  дзеркало:  абсурд    того  замежового  світу  –  це  абсурд  нашого  хворого  суспільства.
-  Скільки  літ,  скільки  зим!  Тільки  не  кажи,  що  забіг  на  хвильку  статтю  подати  і  по  справах.  Ні,  мусиш  сісти  розказати.  Які  новини  і  як  там  Зона?  Я  не  був  там  20  років!
-  Сучасна  Зона  це  безглуздя,  що  шириться.  Коли  люди  залишили  той  край  –  він  здичавів.  Розвелися  олені,  лосі,  вовки  та  інша  звірина.  Крім  звичного  з’явились  там  три  табуни  здичавілих  коней.  На  місцевому  жаргоні  «коні  прижевальського».  Але  на  сьогодні  звірини  поменшало.  З  трьох  табунів  коней  лишився  один  і  то  потріпаний  –  вітчизняні  нуворіші  і  скоробагатьки  перетворили  Зону  в  місце  «царського  полювання»  -  дичину  відстрілюють  ще  й  вживають  м’ясиво  вбитих  тварин,  особливо  коней  та  оленів  в  їжу.
-  Але  ж  та  звірина  нахапалась  радіонуклеїдів!  Їсти  їх  м’ясо  м’яко  кажучи  не  корисно…
-  А  їм  байдуже.  Вони  живуть  по  принципу  –  день  прожили,  кулю  від  кіллера  не  отримали  –  то  й  добре.  Що  завтра  буде  –  не  відомо.  Живуть  сьогоднішнім  днем.  Ніхто  з  них  про  здоров’я  не  думає.  Перетворили  Зону  в  місце  розваг  –  катаються  на  швидкісних  човнах  на  фоні  Саркофагу.  Рибу  ловлять  в  ставі-охолоджувачі  яку  тут  же  і  споживають.  Цікаво,  що  якби  туди  пускали  вільно  –  ніхто  би  туди  і  не  їхав  –  нічого  там  дивитись  –  кинуте  брудне  місто…  А  так  не  пускають  –  заборонений  плід…  Потрапити  в  Зону  не  так  уже  й  складно  –  лізуть  всілякі  бовдури.  Не  так  давно  зловили  групу  «піонерів»  -  підлітків,  що  пробрались  до  самого  четвертого  блоку  і  фотографувались  на  його  фоні  в  оголеному  вигляді.  Охоронцям  було  б  може  і  байдуже,  але  коли  дійшло  до  таких  непристойностей  –  це  їх  «дістало».  Зловили  і  відвезли  за  колючку.  А  ще  не  так  давно  зловили  трьох  студентів  –  вони  пробралися  в  зону  і  фотографували  як  «мисливці  за  металом»  -  збирачі  металобрухту  вантажили  радіатори  парового  опалення  зняті  з  кинутих  будинків  Прип’яті.  Таким  промислом  –  збиранням  і  продажу  радіоактивного  металобрухту  промишляють  як  правило  колишні  кримінальні  злочинці.  Побачивши,  що  їх  фотографують  вони  почали  тих  студентів  бити  –  але  на  щастя  з’явилась  охорона  і  всіх  пов’язала.  Як  виявилось  у  тих  «чорних  збирачів  металу»  був  на  це  дозвіл  –  яким  чином  і  хто  це  міг  такий  дозвіл  дати  –  велика  загадка,  але  в  нашій  країні  все  можливо.  Із  Зони  багато  розповзлось  різного  радіоактивного  металу  по  всій  країні  у  вигляді  запчастин,  будматеріалів  і  просто  брухту  –  хтось  та  захворів  на  онко  отримавши  дозу  від  того  металу…  «Люди  гинуть  за  метал!»
Колеги,  які  працюють  в  Зоні  це  взагалі  окреме  питання  –  такі  кадри  трапляються  –  ніякий  сатирик  не  вигадає.  Колись  дали  мені  одного  асистента  зі  словами:  «Ось  тобі  хлопець-помічник.  Молодий,  веселий  –  ви  спрацюєтесь.»  Іду  я  з  ним  по  Зоні  за  зразками,  навколо  безлюддя,  а  йому  весело  –  з  усього  сміється.  Одні  дерева  високі,  інші  низькі  –  ха-ха-ха,  ой  як  смішно!  Трава  зелена,  а  небо  синє  –  ха-ха-ха,  як  весело!  Ну,  думаю,  дивак  якийсь…  Він  каже:  «Давайте  перекусимо  –  в  мене  тут  пиріжки  є!»  «Дивні  якісь  в  тебе  пиріжки…»  «Хороші  пиріжки!  Сам  пік  –  з  коноплі…»  Я  потім  кажу  керівництву:  «Заберіть  від  мене  цього  ідіота,  не  можу  я  з  ним  працювати!»  Дали  мені  іншого.  Іду  я  з  ним  по  Зоні  на  об’єкт  –  навколо  безлюддя,  ліс,  тиша,  тільки  вітер  шумить  к  кронах  дерев.  Бачу  вигляд  у  нього  якийсь  переляканий.  «Ти  чого  сумний  якийсь?»  «А  це  правда,  що  тут  вовки  розвелись?»  «Так,  правда,  цілими  зграями  бігають.  На  людей  нападають.  Не  так  давно  тракторист  пропав  –  тільки  куфайку  роздерту  закривавлену  знайшли,  а  місяць  тому  троє  робітників  пропало  –  царство  їм  небесне…  А  ось,  дивись!»  -  коло  дороги  лежав  вибілений  скелет  лося,  вже  десь  роки  три  не  менше,  здох  від  чогось,  напевно  –  «Задерли,  сіроманці,  до  кісток  об’їли…  А,  чуєш,  чуєш???»  «Ні,  не  чую…»  «Та  прислухайся,  виють!»  «Та  то  вітер…»  «Та  який  вітер!  Вони,  вони…  Як  нападуть  –  ти  до  мене  спиною  повертайся  –  спина  до  спини  –  і  палицю  візьми,  тільки  вже,  може  відіб’ємось  як  нападуть…»  Він  тоді  чомусь  зблід,  зовсім  зажурився  і  більше  на  роботу  до  мене  не  приходив.  Дали  мені  третього  асистента.  Пішли  ми  з  ним  на  «точку»  -  дійшли  до  вагончика  серед  лісу  де  було  деяке  спорядження  і  інструменти.  А  він  чогось  під  вагончик  зазирнув.  «Ой,  глянь,  що  тут  є!»  Дивлюсь  а  там  цілий  виводок  вовченят  маленьких.  Асистент  мені:  «Ой,  глянь  які  собачки!  Які  цуценята  симпатичні!  Давай  собі  одного  песика  візьмемо!»  «Ні,  краще  не  чіпай  цих  «собачок»  і  давай  звідси  ходу  і  то  швидше,  а  то  зараз  їхні  тато  з  мамою  прийдуть…»
Він  ще  довго  розповідав,  а  я  слухав  і  думав:  «Ось  живемо  ми,  люди,  тут  собі  в  містах  і  селах,  думаємо,  переживаємо,  накопичуємо,  сваримось,  ворогуємо,  ненавидимо…  А  зовсім  недалеко  спить  Зона  –  шмат  забрудненої  землі,  де  ще  кілька  тисяч  років  жити  людям  буде  небезпечно,  і  серед  цієї  Землі  Відчаю  височить  Саркофаг  –  розтрісканий,  розшарпаний  негодою  та  ерозією,  і  жевріє  в  ньому  поволі  Велика  Незрима  Смерть  якої  стане  щоб  вбити  всіх  людей  на  Землі…»

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333199
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.04.2012
автор: Артур Сіренко