Наталія Родіна-Мухіна. Казки
Одного ясного теплого дня, Їжачок надумав причесатися. Йому не хотілося ходити прилизаним, наче кішка, адже й бути кудлатим, як родичі їжачиного фаху, не приваблювало. Стара мудра Їжачиха-мати твердила: їжаки тим і ладні, що колючі, і більшість тварин віддала б свої м`які шовковисті кожушанки аби заполучити пишного мундира їжака.
- У нас наймодніша зачиска на весь Ліс, - промовляла Мати.
- І ще, чи бачив хто, щоб зуби виростали з якогось дрючка, а не з рота! Дякуючі зубам, ми, їжаки, вміємо зітнутися із зміюкою й перемогти її, а кого ти, дурненький, переможеш гребінцем?
Та Їжачок був непохитним, навіть тоді, як Тато, всміхаючись, промовив:
-Ой, ти, Їжачок, без голови й ніжочок!
Їжачок був неабияк здивований, почувши таке про себе, тому що мав все – одну голову з кумедним писочком й вусиками, чотири лапки, - дві з них були задні, а інші – передні, крихітний хвостик й безліч голок на спинці.
І як не розуміють його улюблені Матуся з Татусем, що голки, що стирчать у різні боки, надають розкуйовджений вигляд навіть найрозумнішому виразу мордочки.
Нічого не лишалося матусі, як придбати в лісовому Бюро знахідок, який тримала Сорока, цей дивовижний винахід, дуже схожий на схудлу гусеницю чи плескату стоніжку.
-Ані серцю, ані розуму, - зітхнув Татусь. – Та чі відає хто, де ховається золоте зернятко, під яким деревом закопане і від якого дощу проросте?
Їжачок старано водив гребінцем: згори – долу, здолу – вгору. Та дивна річ: чим більш він причисувався, тим збільшувалася кількість в нього голок, і тим зменьшувалося зубців на гребінці. Їжачок засміявся, пирхнув, пуфкнув, підстрибнув і легенько загорнувся у клубочок. Чудова річ: він вже не міг досягти гребінцем спинки. Лапки бо в нього коротеньки.
Їжачок пробував і так, і інакше: то правою лапкою гребінця тримав, то лівою, але нічого в нього не виходило. Він розсердився трішечки, і тихенько, щоб ніхто не почув, знову пуфкнув. Він так старався, так пихкав, та все більш ставав схожим на колючий колобок.
Їжачок намагався розчесати голочки хоча б над лобиком, але, згорнутий, не досягав їх. Він так втомився! Так знесилився!
- Невже ж я такий великий, що не дотягуюся ні до спинки, ні до голівки, ні до чупринки? До чогось я вмію дістати?
Яка ж то була радість! Він добрався до вусиків і причесав їх. А ще він досяг тепленького м`якесенького черевця і з насолодою почухав його. Стомлений, заспокоєний, з такими новими, розчисаними надзвичайними вусиками Їжачок солоде-е-е-енько заснув. Так-так! Він заснув серед дня.
З того часу їжаки не розчисуються. За життя в них відростають нові гострі голки, а старі опадають. Але гадаю, що це зубці того самого гребінця.
А ще їжаків називають нічними тваринками, тому що вони вдень сплять. А все тому, що вночі ніхто не бачить, що ти кудлатий, і можна залюбки гуляти нечесаним!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331309
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 18.04.2012
автор: Борисовна