По мокрій вулиці, щедро умитій талою водою, брів самотній березневий кіт. Його лапи рефлекторно вибирали острівки сірого льоду, обминаючи весняне болото. У нього не було ще ні однісінької кицьки, ні, не тому, що він їх не любив, просто йому страшенно не везло у стосунках. Мабуть, він забагато набирав у свою котячу голову…
А ось і знайоме подвір’я! Кіт хутенько переліз через хвіртку і помчався до хатини, двері в якій виявились відкритими. «Куди! – пролунав із хати грубий сердитий голос хазяїна. – Думаєш мені брудним лапами тут слідити!» Бах! – і закрив двері перед самим його носом. «Знову не повезло…» – подумав кіт і нахнюпився.
А тим часом господарі сідали у хаті вечеряти. Кіт вистрибнув на підвіконня і через не зашторене вікно бачив, як хазяйка подає на стіл запашну печеню із картоплею та часником… Він облизався. Далі старі почали їсти. Кілька хвилин жували і сиділи спокійно, а потім почали сваритися. Кіт зацікавлено загострив вушка. Він не чув їх голосів, але бачив, як хазяйка розмахував руками, а хазяїн сердито тіпав бровами і дувся.
«Скільки вже можна!» – подумав кіт і взявся міркувати на цю тему. Йому здавалось, що у нього розуму більше, ніж в його господарів…
Він не знав, що у минулому житті був філософом…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330560
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2012
автор: Лілія Ніколаєнко