(про деякі вірші журналу №3 «Дніпро»)
Всі вірші номера начебто мусили ілюструвати тему весни. І автори взялися ілюструвати своє бачення недовговічності цього феномену. Писання віршів – не просто акт технічно-механічного складання слів у строфи. І не симетричне розміщення словесних елементів у стовпчик… В широкому розумінні – термін ПОЕЗІЯ – взагалі творчість ( з грецької мови – творю, роблю). Отже, звідси поет – творець.
Тож, поглянемо, що натворили поети березневого номера маститого нашого «Дніпра».
Здається, чи то самі автори, чи то редактори, намагалися втиснути на вузькі клаптики кутків деяких сторінок радість. Наблизити прихід теплих днів на сцені власного театру. Будь-який літературний журнал – то театр. І, здається, що саме тут, і можна людей мистецтва віршування легко поділити за принципом протиставлення. На артистів широкого й вузького діапазону, майстрів цілісного твору (бодай і малоформатного) і творців деталі. Я не стану вести мову про так званих елітарних художників слова і апологетів «мистецтва для власної втіхи», не буду розділяти їх на сибаритів і аскетів, на віртуозів і посередність… Для таких оцінок (хоча, все в Світі відносно) площа творів вкрай замала. Кожного автора римованих рядків представлено одним (!) віршем. Цей «хід» – здається мені, – «коник» «Дніпра». Звісно, в таких утисках, реальна вартість кожного рядка, як і реальність оцінки цілком, значно складніша й умовна. Вкрай важко судити-рядити про ерудицію та естетичне чуття авторів з однісінького твору. Однак, як в краплині роси відбивається Всесвіт, так і в одному тексті можна дещо угледіти…
Надруковано вірші двадцяти двох наших сучасників. З темою – все ясно – про весну. Поглянемо на її втілення.
Починається вона віршем про повію… А що? Найстародавніша професія. Саме їй притаманна «вечная весна».
«… Від їхньої мови тхне алкоголем і часом,
І їхня любов залишає фізичні вади…» – оповідує у трохи римованому опусі про жінок, пані Соломія Томашук із міста Лева… Чомусь спала на думку драма О.Уальда «Соломея» і думка ця вже пішла розвиватися стародавнім біблейським текстом… Оттакої… про наших жінок слід писати відверто. Поезія не терпить напівголої правди. Вірно, декому така любов залишає саме фізичні вади: як от провалені носи, розчесані мошонки і.т.п… Тема варта взагалі творчості... Помітьте, саме цим твором починається поетична презентація названого номера. І Соломія Томашук провадить далі:
«І найбільше плачуть в віршах про жінок,
Що так дивно подібні на їхні історії…
Ці жінки, що ховають свій біль у сумках
І щоранку припудрюють горе…» (стор.015)
Дехто марить такою поезією. А чом би й ні?..
А от Любов Василик із Калушу пише про дівчисько в кедах. Твору цьому можна було дати назву «Лиш». Це уривкове слівце вплетене в канву її вірша наче слово «блін» у розмову двох тинейджерів. Тим паче, що героїня твору «… лиш посміхається вві сні…» а «Її гітара завжди веселкова, а іноді сумна,
Те що не поміщається в словах,
На струни ніжно виливає вона…»
Не вистачає дівчині ритму, семантики й романтики…
Втім, поетка не одинока. Своїм «лишем» підтримує її Михайло Закарпатець із м.Мукачеве:
« Романтики хочеш,
а я лиш – тебе,
щоб, наче Ікари,
упсти з небес…»
Отутечки й романтичний Ікар, здвоєний мукачевським деміургом… І романтика в запитальній можливості. А семантика яка… «Лиш» – то вже конфлікт між незайманою природою падіння та інсталяційною потугою пана Михайла…
Можливо, таке віршоутворення і несуперечить вдачі для деяких поетів? Втім, що уявлятиме читач? На відміну, приміром, від картин, що пишуться на корі художниками півночі, витвори пані Василик та пана Михайла втілено на глянцевому папері престижного українського журналу. Хоча, самі написи авторів, центральне місце в якіх займає «лиш» вдало розмістилися б і просто посеред крапочок, кружочків та ліній. От і абстракція, весні назустріч.
«Прийди, весна! Тебе благаю,
Бо щастя далі я не маю,
Бо знов сиджу в вікні одна,
Ніч знов холодна і сумна…» (стор.052)
Це розводить нудьгу-самотугу, як сама признається, «без теплих слів, без теплих фраз» Юлія Іжицька із прикордонного Івано-Франківська. Пожаліймо дівча, адже сидить «в вікні одна». Та ще й без «теплих фраз». Бідне дівча, облиш ті «фрази»! Чого ти сидиш онде, сердего. А, не дай Боже, ще випадеш? От і ще одна абстракція буде назустріч весні. Бо вже, як Шумахер на боліді конюшні Ferrari, за словами Ірини Рибчук із Бурштина, «мчить весна по Україні,
Пестить душу, пестить скроні…»(стор.061)
Колись акторів вчили на студіях не казати слів, в котрі не віриш. А чи вірить пані Рибчук в свої слова? «пестить скроні…» У мене це викликає сумнів. А от сум сіється щедрою рукою в селі Заболотові Оксаною Семотюк:
« Сумна, сумна весна
У очі задивилася.
Гірка, гірка сльоза
У травах загубилася…»
В яких травах, перепрошую? Втім, авторці байдуже:
«Чи дощ, чи сонце і весна –
Безсилі мої крила.
Сама, сама – тебе нема,
Але вони злетіли». (стор. 113)
Злетіли хто? Мабуть, ті безсилі крила. Сердешна Оксано, писати нині вміють майже всі народи, включно тубільців самих захаращених куточків планети Земля. Той що? Ну ж бо всі віршувати? Банальна рима – банальний зміст. Чи, може, такі твори й стверджують теорію про те, що вірш незабаром помре. Бо розвиток «безсилих крил» йде все ширше й далі. От, і інша Оксана Дзюба набиває руку на римотворенні:
«Як радісно випурхує весна,
З бруньок достиглих, із найперших квітів.
Весняна гама сонячно ясна,
Світанки спраглі, росами омиті…» (стор.114)
Коли вже щось почало випурхувати, то злі язики заговорять, що навряд чи варто критикувати такі твори всерйоз… Тож, таке віршування, за словами літературного теоретика К.Тіандера, неодмінно призведе до тотального презирства віршованих форм…
Ну, як там буде далі – нікому не відомо. Залишаймося у сьогоденні…
…Чи викличе здивування нині те, що жінки пишуть жінкам? Ані в Києві, ані в Гамбурзі, ані за їх межами. Сумчанка Галина Яцина, ріже правду-матку зіставляючи жінку із «березневою кішкою»:
«Чорним часом де блукає?
Кому гріє ліжко?
Кого ромом пригощає?
Березнева кішка?» (стор.121)
Уявляймо – ромом пригощає… Латинська Америка… Чорна ніч, чорна кішка, чорне ліжко – тиша навкруги. Добрячих дві тисячі кілометрів тропічного лісу між Беленом і Порто Вельхо… Тут без рому – гаплик. У нас, на нашій Україні, цим не візьме ніяка кішка.
Зріє, зріє покаяння…
«Я вип`ю повітря, душа так благає
Хоча і вуста не повернуть нам осінь
Вертайся скоріше вона ще чекає
Якщо позабудеш все сказане досі» (стор.086)
Розділові знаки збережено! Авторство Ірини Величко зі Львова. Таким вчинком нині нікого не збентежити. Коли на початку минулого століття прокладали телефонну лінію до Рондоніа, то вигнали із рідних місць тисячі індіанців. Ото була проблема. А вірші що? Мара, та й годі. І чи не на захист таких панянов бідкався Олександр Блок, коли писав: « Душевный строй истинного поэта выражается во всём, вплоть до знаков препинания…»
?
І все ж – в чім полягають особливості вдалого віршу, окрім ритму, що створює його цілісність? Пам`ятаймо слова Ліни Костенко:
«Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі…»
… Приємне враження справляють вірші автора із Корсуня на загадкове ім`я Дощ (стор.064), Олексія Ганзенка (стор.071), Тараса Федюка (стор.081), Олега Корнієнка (стор.087), Михайла Ісаєвича(стор.107) та Василя Кирилюка (стор.129). Втім, про твори цих та інших авторів поміркуємо розлого на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Аби й закордонні читачі та критики звернули на них увагу.
Сайт журналу «Склянка Часу*Zeitglas»
http://www.zeitglas.io.ua/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330435
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2012
автор: zeitglas