Пасха!!!!!!!!!Завтра буду бити у дзвони...знову. Це утретє за життя! Подобається!Дуже!Завтра повезу пасочку на могилу до тата...на цвинтар в Винниках. У Винниках він народився і ми прожили багато років допоки не переїхали у Львів. Винники - передмістя. Цікава зона - міщанське, підкріплене нашою западенською ґрунтовністю в побуті, в традиціях, обрядах...повітря, робило тут життя для мене, скажімо, незручним. Не можу сказати, що серце заходиться ностальгією, коли навідуюсь сюди. Хоча усе дитинство - всі вулиці -наші (дітИсок). Почуття безпеки: усі довколишні сади, поля за містечком, колядування зграєю (на вулиці нас було 12 - віком від 5 до 15).
-Йдем до кєри нашої колядувати?
- Та нуууу...завтра французька, вона всім скаже...
-Та йдем, до неї посилку прислали з Америки...
І ми гаравою по морозу....а там, у кєри дома, від незручності в горлі "застрягло"...рот відкриваю, а звуку нуль...з рукавів починає крапати талий сніг на її класний килим...та ну...нафіга те було тре?
Зате гроші дала, казала в школі нікому не казати про це.
А коли весна...Ми усі в дитсадку поруч з нашими особняками допізна...і старші розповідають історії про чорну руку і "зеленые глаза"...блін, страшно...потім не спиться, все та рука з-під ліжка от-от випірне. Мене змалечку - в яслі, в садок, в піонертабори на три заїзди...У садку - улюблениця - кругленька маленька дівчинка, хвацька, "давалася любити", як у нас говорять. Груня Степанівна не давала проходу,нянька наша, щипала...за ноги, руки, так їй було "смачно"...вар"ятка стара.Я її боялась і тому...зневажала. Перший роман, хоча перше "сильне" почуття пам"ятаю ще з ясель, його звали Руслан. Так от і в садку був Руслан, тільки тут він за мною бігав. Виховательки, мабуть, навмисне розкладушки наші ставили поруч. Забавляло їх оте його бажання мене цілувати...а для мене - мука, плачі дома. От одного разу майже засинаю, дивлюсь на хмари у здоровенних вікнах старого особняку, де був садок, а Руслан казку мені розповідає про Алі-Бабу...цікаво.Ну, дуже. Тут замовк, я кажу:"А далі, що?". А він" Ага! Як цілуватися так Ти не хочеш, а як розказувати...так Руслан"...обіцяв на чорній Волзі возити...
Школа. Танці,концерти,відмінниця, гурток кібернетики(нафіга?), акордеон(нафіга?Він був більшим за мене) - вчитель - Лебединський Станіслав Петрович терпіння мав до мене святе.
Жили на подвір"ї у трьох різних хатах: ми - тато, мама, я і молодший брат, ще бабця з дідом, і дві татові сестри з сім"ями, у кожної теж по двоє дітей....і билися ми і сварилися, і хрущів лапали влітку на лямпи на подвір"ї, і черешні рвали в кедах на дереві(дідо сварився) і квіти на перше вересня з сестрою двоюрідною не могли поділити з грядки...і все-все було разом і ....не зовсім.
Бабця Оля була справжня галицька господиня...і нас вчила. Шо то за дівчина, що не вміє пляцки пекти, паску замісити, шити, в"язати, вишивати, все вчила...і правильно робила. Вона пані була до кінчиків пальців...гарна якоюсь такою охайною і виваженою красою...Її шницлі, вареники....До речі, бабцині шницлі стали причиною мого першого "усвідомленого і зафіксованого гріхопадіння" - ми з бабцею перемовились якось (зараз і не пригадаю чому, але мені щось в"їло принципово)і я "надулась" наглухо і безмовно, бабця:"....а які я шницлі напекла". Ах, що ж робити...я пам"ятаю досі свій відчай і вибір - без вибору...котлети переважили мої "маленькі" принципи. Я їла шницлі, а всередині було перше усвідомлене гріхопадіння зради собі.
Бабцині історії і приповідки...я тепер, пригадуючи, міркую жи вона їх сама "на ходу" вигадувала, вона була талановита на абстрактне мислення - творче, хоча, думаю, й не здогадувалась про це. Її "філософічності" вистачало на запровадження миру в світі її дітей і внуків.
Чоловіки в родині усі працювали на тютюновій фабриці...і тато, і вуйки, і дідо.А у старому приміщенні фабрики раніше був винний завод - а Винники тому так і названі, що виноградників довкола було чимало. І клімат дозволяв родити лозі...так що про глобальне потепління...це того - може й перебір...
Дідо і тато були "аліґанські" чоловіки. Любов до убьорів - це щось із чимсь.
- Михайло, ми вже виходимо!- бабця - дідові, коли десь на забаву йшли усім миром.
- Я вже йду!- А сам ще краватку поправляє.
- Михайло!- від хвіртки...
- Я вже йду...- іншу краватку зав"язує.
- Андрій,- до старшого внука,- збігай, спитай діда, коли вже?
Андрій доганяє всіх нас на штреці,
-Дідо костюм перевдягає...
В тата завжди було чисте взуття і хустинка напрасована. Татуньо.На свята - скуповував усе найкраще, багато...без міри. На Пасху - вичищав хату до крохмалевого скрипу. Паску бабця нам пекла і передавала, поки я заміж не вийшла. Тепер я щороку печу свою...щоб дома пахло святом і традиціями...щороку, без винятку.
Ото завтра повезу Тобі, татуньо, шматочок посвяченої...
А дорогою у дзвони бити буду...нехай до Тебе долетить, як люблю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330401
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2012
автор: Маріанна Вдовиковська