Колись постукає вона,
До нас, та панночка з косою,
І звістка тиха та сумна
Замайорить в очах сльозою.
Так забирається життя,
Надії, мрії та кохання …
І тільки пам’ять в небуття
Нестиме в думці сподівання.
Бо тільки в пам’яті живих
Померлі душі воскресають
І нам образи пробачають,
Як пробачаємо ми їх.
У вчинків користь не мала –
Ти не примножуй в світі зла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329234
Рубрика: Сонет, канцон, рондо
дата надходження 10.04.2012
автор: Ерох2