Моя мама завжди говорила, що для жінки в цьому житті найголовнішим є родина, піклування про дитину, збереження домашнього вогнища. Мама виховувала мене сама і пишалася тим, що вона – сильна жінка. Упродовж життя я чула від неї багато зауважень щодо своєї поведінки, коли вона, натомлена й безсила,поверталася з роботи і сідала біля телевізору. Вона ніколи не просила мене приготувати вечерю чи попрати – все робила сама, але постійно, ніби докоряла мені, що батько покинув нас. Моя «погана» поведінка – це безкінечні, як їй здавалося, дурні запитання на кшталт: «Мама, що ти будеш робити зараз? Який фільм дивишся? Мамо, а ти мене любиш?.. На це у неї була завжди однозначна відповідь: «Хіба ти не бачиш, що я дивлюся телевізор! Відійди, ти ж не прозора!»
Коли я почала займатися танцями, її ставлення до мене погіршилося. По-перше, потрібно було витрачати більше грошів, а по-друге, я йшла вгору так стрімко, що не думала про створення власної родини – мріяла тільки про кар’єру. «Треба жити якомога непомітніше і простіше», - повчала мене мама, але я нічого не відказувала, лише наслідувала власні прагнення бути вище в цьому житті і намагатися отримати те, чого ніколи не було в неї – щастя.
На танцях я познайомилася з 12-річною дівчинкою на ім’я Гелен – вірменкою за походженням. Вона завжди приходила на танці зі своєю мамою – Гуар – і невдовзі я з ними потоваришувала. Як згодом з’ясувалося, Гуар і Гелен також не мають батька. Вони переїхали з Єревану на Східну Україну чотири роки тому і відтоді Гуар влаштувалася на роботу звичайною продавщицею, а за два роки вже мала власний торговельний бізнес. Гелен навчалася в звичайній школі, поки її мама ночами працювала, щоб заробити копійчину, а, маючи власний бізнес, роботи стало ще більше, бо тепер на неї покладалася велика відповідальність за новоутворений колектив підлеглих, а їх було немало. Супермаркет, яким володіла Гуар, послуговувався неабияким авторитетом серед місцевого населення. Та й сама Гуар була улюбленицею багатьох покупців, бо ласкава і привітна до кожного не залежно від статків, вона привертала увагу і симпатію до себе.
Гуар приводила доньку кожного вівторка і четверга на заняття і весь час до початку тренування щебетала з нею про якісь нісенітниці. Весь цей час я сиділа поряд і відчувала себе дійсно щасливою – вони неначе випромінювали якусь надзвичайну енергетику, що давала мене сили жити далі. Тільки згодом я дізналася що кожного вівторка і четверга Гуар приїздила з донькою на танці після того, як зранку відпрацьовувала в магазині, приймала замовлення, спілкувалася з покупцями, інвесторами, спонсорами, оформляла документи та їздила у відрядження, інколи навіть за межі міста, по області. Але обов’язково супроводжувала доньку у гарному настрої, весела і квітуча, наче відпочивала десь у спа-салоні, а не безупинно працювала з п’ятої ранку. Я ніколи не бачила такої світлої і позитивної жінки, начебто вона не вміла сумувати. Усмішка ніколи не покидала її обличчя. Тим часом Гелен здавалася мені дещо примхливою дівчинкою, а втім, можливо, це залежало від віку.
Коли ми почали вчити груповий танець на конкурс, треба було шити й відповідний костюм. Після тренування наш хореограф попросила залишитися мене і Гелен для термінового визначення з розміром і прикрасами до костюма. Гуар мала чекати в коридорі, але вона вирішила приєднатися до нас. Сидячи поряд з донькою і беручи в руки намальовані ескізи, вона говорила:
- Гелен, доню, мені подобається червона бісерна квітка.
- Ні, ма, це не мій варіант! Дивись-но краще на квіткову стрічку, га?
- Так собі… Тобі потрібне щось яскраве й весняне! Я більше схиляюся до попереднього варіанту…
- Я кажу – ні!
- Добре, Гелен, як знаєш. Що пропонуєш?
- Я вже сказала – червону стрічну.
- Як ти гадаєш, Лесю? – звернулася до мене Гуар.
Це запитання трохи вибило мене зі звичного стану.
- Так, Лесь, що скажеш? – гигикнула моя юна подружка.
- Навіть, не знаю… мені подобається більше квітка…
- Р-р-р… - обурилася Гелен, - хоча, якщо подумати… Окау, квітка – то квітка!
- Ура! – Посміхнулася Гуар і, заплескавши в долоні, поцілувала Гелен. Та поморщилася і перевела погляд на мене:
- Моя мама завжди так зі мною, наче з маленькою…
- Я люблю тебе, доню.
У мене в душі потекли сльози.
Я прийшла додому, як завжди пізно. Розігріла вечерю, попоїла, і…раптом нехотя розбудила маму.
- Я вже спала! Ти могла б якось поважати мене, хоча б частково!
- Вибач, мамо…
- Вибач? Що мені з твого вибачення?!
- Добраніч, мамо….
Цього вечора вона не кричала на мене, але я відчувала, що вона ще довго обурювалася і булькотіла щось собі під ніс, поки намагалася заснути. Я й забула, що сильним жінкам слід багато відпочивати.
Наступного дня сказала їй про костюм. Вона, як завжди, була втомлена – які там вже костюми… Коли вона традиційно впала перед телевізором, я з радісною усмішкою попрохала приділити мені три з половиною хвилини – показати новий танець. Танець був доволі складний, акцентований, зі складною музикою і називався «Трагічний» - це був мій улюблений танець. У мене з ним виникало багато складнощів, бо я по життю весела, а танець дуже сумний і як його ото вже станцювати, щоб аж зі сльозами на очах – невідомо. От і запропонувала мамі виступити в якості глядача-критика. Але у відповідь почула те ж саме: «Я дивлюся фільм. Не заважай. На роботі стільки проблем – дай мене спокійно відпочити, я й так сама тебе виховую. Скільки можна бути сильною?!..».
Я зачинилася в кімнаті і почала танцювати «Трагічного», блискуче виводячи кожний рух. З очей у мене текли сльози… Ось чого не вистачало для завершеного образу.
«Мамо, ти мене любиш?..», - запитала її у вихідний. «Звісно», - почула у відповідь. Після того ми не спілкувалися з тиждень. Сильній жінці необхідно було відпочивати від буденних клопотів. У цей час я спілкувалася з Гуар і Гелен. Разом ми відвідали кінотеатр, дивилися нову версію «Ночі страху», потім посиліли трохи в кафе «Сіті-центру».
- Ви така сильна, Гуар, - почала раптом я, - я захоплююся Вами.
- Припиняй-но, - посміхнулася Гуар, - я ж лише слабка жінка.
- Якби Ви знали, як помиляєтеся!..
- Лесь, - гукнула до мене Гелен, - чого це ти?
- Не зважайте..., - відсахнулася я і продовжила мовчки доїдати піцу.
- Олеся, а чи не хотіла б ти у вихідні поїхати з нами на Кінський завод? – запропонувала Гуар.
- У вихідні? Але ж Ви працюєте, Гуар? – Здивувалася я.
- Але ж не весь день, а лише до другої половини. До того ж це буде неділя, і я обіцяла Гелен покатати її на конях?
- Ви їздите верхи?
- Так, я декілька років займалася верхової їздою у Єревані, поки не довелося покинути кордони нашої Батьківщини.
- О!.. Вибачте…
- Нічого. То що, ти з нами? – вона обняла усміхнену Гелен і подивилася на мене повними ласки очима.
У той момент я б віддала все на світі, аби поїхати з ними, я так прагнула постійно перебувати у товаристві Гуар, що ладна була їхати з нею хоч на край світу. Але я відмовилася. На це було багато вагомих причин, принаймні мені здавалося, що вони вагомі. Насправді я просто не хотіла прив’язуватися до них, бо вони – родина, а хто я? Сильна жінка?...
Гуар, здається, зрозуміла, і більше не перепитувала мене.
Я щиро дивувалася її енергії, її вмінню протистояти життю. Вона була надзвичайно сильною, такою, що й святі позаздрили б. Я щиро любила її і дещо заздрила Гелен. Як же їй пощастило…
Вдома я опинилася рано. Мама вже повернулася з роботи й сиділа біля телевізору. Я мовчки підійшла до неї і замість того, щоб запитати, чи любить вона мне, сказала:
- Мамо, я тебе люблю.
- І я. – Почула у відповідь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328198
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2012
автор: Олеся Василець