Як хотілось би мені…
Наяву, а не у сні,
Щоб усе назад вернулось.
Людство, щоб усе проснулось.
Щоб проснулось, стрепенулось
І до Бога повернулось.
Щоби світ вернувся на круги своя,
В день, коли щасливими були Ти і я.
Щоб одна лише була біда,
Одна хвороба і застуда.
Називалась щоб вона любов,
Щоб у кості входила і в кров,
І щоб ліків не знайшлось лікувать хворобу ту,
Щоб хворобу ту хватали на льоту.
Щоб залазила усім у вуха,
І, лише про неї, щоб хотіли слухать.
І у жилах щоб була, і у крові,
А іще, щоби засіла в кожній голові.
Щоб людськая мудрість вмерла,
А премудрість, щоб її ізжерла.
Усі люди тоді підуть до лікарні,
Не плакатимуть, а співатимуть пісні Богу гарні.
Будуть славить Бога увесь шлях,
На неізречених язиках.
Не точитимуть бруднії ляси,
Не питимуть горілки, а тільки квас.
І тоді не чутимеш брудної розмови,
Що, як ті епітети, до кожного слова.
І ходитимуть, хоч у степ, хоч у ліс,
Бо ніхто на наші душі ножа б не заніс.
Не стріляли б, не бомбили б,
Людської крові б не лили,
Всюди б мир був, благодать,
І було б кому що дать.
Тишина була б і лад,
Кожен такій мрії був би рад.
У лікарні лікар питав би: «На що ваша скарга?»
А у відповідь: «Лікарю, справа ваша марна.
Всі ми хворі на любов.
Вона увійшла в нашу кров.
Ось у мене немає вже скуки,
Став до Бога підіймати руки.
Не тягнусь до пляшки, не йду до милашки.
А іще хвороба в голові засіла,
Не кажу своїй дружині: «Де тебе носило?»
А кажу: «Тебе люблю, голубонько мила.
Ти мені голубонько в серденько ввійшла,
І в мені, моя голубка, голуба знайшла.
Найцінніша, найдорожча ти, моя перлинка.
Кость від кості ти моєї, моя половинка.»
А в дружини від слів оцих враз виросли крила,
І така у крилах сила,
Що вона усю роботу враз переробила.
За її любов, за її красу,
Я її, неначе перстень, на руках ношу.
Я дякую Богу за люблячу жінку,
Мою найціннішу у світі перлинку».
«А у мене хвороба увійшла у серце,
Я Господу відкрив в свою душу дверці».
- А у вас?
- У мене залізла у вуха.
Зранку і до ночі б я про Бога слухав.
- А у мене сіла на язик.
До Божого Слова, повірте, вже звик.
Всіх благословляю і не сквернословлю,
Лиш богоугоднії слова поусюди мовлю.
Отакеє «лихо» звалилось на землю –
Зранку і до ночі славлять Бога, не дремлють.
Отака «оказія» в кожного і у всіх,
Помолодшали відразу, всюди пісня, сміх.
І тоді… О, Боже милий!
Всюди був би рай!
Дай же Ти любові, сили,
Премудрості дай!
І тоді б любов Отця,
Наповнила б всі серця.
Всі пізнали б любов Бога,
Шлях до Отчого порогу.
Стали б знатні всі, багаті.
Поздихали б всі прокляття.
Не лились би більше сльози,
Не тріщали би морози.
Була б любов за сонце ясне,
За літо красне і прекрасне,
Золотила би хліба у полі,
Ощасливила б людськії долі.
А що ж робить для цього треба?
Руки простягни до неба,
Повинись перед Творцем,
Повернись до Господа лицем,
Попроси пробачення у Нього,
У свого Спасителя і Бога.
І відкрий Господу серце,
Вуха, очі і лице.
І прийде до тебе Божая любов,
А ще, Спасительна Господня Кров.
І ввійдеш ти в тайну тайн.
І відкриються для тебе двері в рай.
Поспішай, часу не гай.
Боже, милий, зроби ласку,
Відкрий двері Своїм діткам в Свою казку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327627
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 04.04.2012
автор: Лобов