Я давно серед плем’я дикого,
Ледь тримаюся на плаву.
Маю щастя собі великого:
Хоч існую – таки живу.
Поміж люду сіро-безликого,
Що на сіно «людців»… мов траву…
І плітками калічить абикого,
Хоч побитий – таки живу.
Серед слів ядовито-зважених,
В хвилях підлості все пливу.
На байдарі чванством уражених,
Хоч веслую – таки живу.
Між підлесників шовком впряжених,
У порожніх псалмів гарбу,
З Раю Богом давно спроваджених,
Хоч гортаню – таки живу.
Все клянуся: « З лиця спітнілого,
Маску блазня от-от зірву!»
Та боюся вже Світла Білого,
Мов упир… А таки живу!
Хай на янгола злотокрилого,
У ві снах, я не жду й на яву,
Все ж припхався до віку зрілого…
Хоч не святець – таки живу!
2. 10. 11
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327582
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.04.2012
автор: Осіріс