Ти, живучи, зіграла безліч ролей,
Кассандрою і Мавкою була…
Твоя душа – безкрає Дике поле –
Жила і грала, грала і жила.
Хворобі ти дивилася в обличчя,
Бліда, як смерть, але жива… Жива!
Проклята смерть! – Вона тобі не личить,
Ти – юна наречена, – не вдова!
Заручена зі словом ти довічно,
В поезію вплітаючи його,
Хоч смерті і дивилася в обличчя,
Та в око їй не впала все одно.
І зась усім! – Конвалія живуча,
Її не подолати хижій тьмі.
До волі і життя вона жагуча,
І ввік не животітиме в імлі.
Така вже в неї доля… Україно,
Хіба не впізнаєш своє дитя?!
Геть з неба, непокірлива хмарино –
Лиши їй найсвітліше напуття!
Вона жива, і буде вічно жити,
Такий тягар довіку їй нести.
Доручено їй волю відродити,
Щоб в косу Україні заплести.
Ще не зломилась воля України,
Під ноги не лягла ще ворогам!
Оксана ще з далекої чужини
Привіти шле дніпровим берегам!..
О, не журись за тіло – то химера!
В землицю воно ляже напростець.
Навіки ти завжди – contra spem spero,
Тому початком стане твій кінець.
Якби ж єхидна кинула отруту
І гірше б від голубки не була,
Кінець тоді всьому! Червона рута
Зів’яла б, як неначе й не цвіла.
Хоч нанівець зійшли б тоді страждання,
Та з ними і невпинна боротьба.
Позбавились би вічного скитання
Народне горе, тяжба і журба.
Славетна поетесо, кидай ліру!
Хай сумовитий спів лише бринить!
Нехай шукає спокою і миру,
Доки Сапфо на скелі ще сидить.
Аж ось вона знаходить мир і спокій,
І тане раптом голос в шумі хвиль
На дні морськім, холоднім і глибокім
За сотні тисяч визначених миль.
Журавочко вкраїнська, ти літала
В чужі буйно-зеленії гаї.
У них ти силу-воленьку дістала,
Щоб бачити знедолені краї.
Породженим вогнем, міфічним птахом
Звивалась ти під обрій у блакить,
Де мрія, наче серце Андромахи,
Немов її душа – кровоточить.
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
За долю України без меча.
Одними лиш словами, без нагаїв,
Рубала упереджено з плеча.
Тримала ти за руку Україну,
Коли вона знедолена була.
Ти мудро указала на провину,
Що в людях поколіннями жила.
Провина та – байдужість і безсилля –
Здолати їх ти нам допомогла,
З’єднавши спонукання із зусиллям,
І частку материнського тепла.
Який ти скарб залишила нащадкам,
Якої сили приклад подала!
Запас любові справжньої ощадний
Ти, вірна донька слова, нам дала.
Зберіг ім’я уславлений рукопис,
Накреслені нетлінні письмена,
Де поряд з ним в один рядок літопис
Вже зважені запише імена.
Душа її в труні не помістилась,
Хоч, зрештою, настав трагічний час…
Он, бачиш – Андромеда засвітилась?.. –
Це Мавка з неба дивиться на нас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325975
Рубрика: Присвячення
дата надходження 29.03.2012
автор: Олеся Василець