Щоб всім була багата хата,
Дід посадив ще ясенята.
Хтось говорив давно в селі,
Що п'ють вологу із землі.
То ж, поряд хати ясен-сад
Співав пісні для всіх малят.
І був на щастя й користь всім:
Фіалко-ясеновий дім.
Широке листя, цвіт зелений,
Крислате гілля рвалось в небо.
А стовбори, немов овали
Всіх перехожих дивували.
Ген за паркан і до дороги
Квіток, неначе синє море.
Вечірня сходила зОрина,
Духмяно пахло з ясенини.
Росли і діти, - шість всього,
Всім було затишно й тепло.
Трійко хлоп'ят, як соколят,
Троє голубочок дівчат.
Яка ж була щаслива хата
Добром і радістю багата.
А на берізоньці щодня
Зозуля лІчила літа.
Давно було. Ох, як давно,
Вже стільки весен відцвіло.
З літами ясени змужніли,
Діти по світу розлетілись.
І став такий тужливий дім,
Дід із роками посивів.
А потім птахою душа
Здійнялась в вись, - у небеса.
Не довгий вік лишився й їй, -
Голубці-бабці дорогій.
В очах купалось небо синє,
Був смуток трепетно-осінній.
А серце в неї добре й чисте,
Хоча життя було тернисте...
Осиротіли ясенята,
Самотня стала біла хата.
Хтось із чужих людей сказав:
Чи то на жарт, чи то збрехав,
Що винен всьому ясен-сад,
Тому й розбіглись по світах.
Заплакав ясеновий дім,
Що та причина була в нім.
Довго із вітром гомонів.
Та оправдатись... не зумів
переконать, що доброта
Жила в зелених ясенах.
Тому, згодились на дрова,
Щоб зігрівать людські серця.
* * *
Мій батько згадував обістя.
Кусочок раю того місця.
На добру згадку де він жив,
Три ясенята посадив.
Фіалки в рідному саду
І ще, малини напрочуд.
Пахла смородина густа, -
Яка блаженна смакота!
Давно було. Мала була.
В мить дощ пішов, гула гроза.
Та буря ясена зломила,
Мабуть прийшла злощасна днина.
Хтось батькові тоді сказав, -
Щоб він ті ясени зрубав.
І посадив для всіх грушки,
Черешні, яблука, сливки...
То ж, серце стукало у грудях,
Немов з жалю, немов з осуди.
Бо, як насправді їх забути?
Вони для нього - живі люди!
Вбачав у них своє дитинство.
Як босоніж ганяв по листу.
Згадалась в купі вся сім'я
І біла хата, мов весна.
Він ще задумався на мить.
Душа тривожиться, щемить...
Проте, там тінь, плодів нема,
- Я посаджу, щось до пуття.
І посадив. Прегарний сад
Шумить на зустрічних вітрах.
Ростуть дерева і кущі,
Втішають птахи і джемі.
Не стало ясенів... Та я
Все згадую, - яка краса!
Чи винне дерево оте,
Яке для всіх було святе?!
Закучерявлені листочки,
Немов небесні ангелочки.
На ясенових верховіттях
Ранкове ясне сонце світить.
Я так, ті деревця любила.
Що біль стискав, - душа тужила.
Та й вітер сумно завивав:
Хто ж це про них таке сказав?...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322010
Рубрика: Поетична мініатюра
дата надходження 15.03.2012
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА