Буття степами, вітер нас жене.
Ми котимось невпинно, мов курай.
Дитинство, юність, зрілість промайне
На тім шляху до Пекла… А чи в Рай.
Буває й так, що хащі з будяків
Зненацька спинять чийсь натужний біг,
Скінчивши передчасно лік років,
А сніг засипле наче оберіг.
До літечка сірітимуть вони
Скелетами безлистими долонь
І в попіл перетворить їх, у сни
Палючо-дикий степовий вогонь.
Та іскорки здіймуться у блакить,
Віддавшись на поталу злим вітрам,
Щоб зорями з небес повік світить
Про швидкоплин нагадуючи нам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320831
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.03.2012
автор: Осіріс