На згадку про часи,
коли я ангела любила,
не дивлячись на те,
що він слабка людина,
я вірила,
я бачила у нього крила,
в його руках
я задихалась і летіла.
Я грілась від
тепла його очей,
той погляд коштував
недоспаних ночей.
До нього все життя:
це просто сниться,
а потім я збагнула
світ в його зіницях.
Зійшлись наші стежки,
ніби для жарту,
шалена доля
ще й не так тасує карти.
і перед примхами її
чого ми варті?
Про "завтра"
ми дізнаємось лиш вранці.
Наше "сьогодні"
доп'ємо до дна,
бо, що там далі -
знає лиш Вона.
Нехай наказує
все у вчора залишити,
та я не зможу
його руку відустити.
Ми стоїмо над прірвою
тримаючсь за руки
і далі в небо,
чи розбитися об гострі каменюки.
Я вірю у дива,
я згодна ризикнути,
а він у те,
що фізики закон не обманути.
Для нього хочу
крила з хмар зіткати.
ці довгі дні й самотні ночі
так пронудьгувати.
Я все пройду,
я за любов умію воювати.
Але чи здатен він
отак кохати?
Аби лиш знати
чи він здатен поруч стати
Мене собою
від розлюченої долі затуляти.
Перш ніж у руки брати меч і одягати лати
Аби лиш знати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318162
Рубрика: Присвячення
дата надходження 01.03.2012
автор: Загублена Весна