Де небо глибиною вабить очі
І де порослий бур’яном пустир,
Давним-давно стояв собі жіночий,
А поряд – чоловічий монастир.
Жилось монахам – краще б і не жити…
І у монашок – доля не сироп…
Тому вони і почали робити
Один назустріч одному… підкоп.
Копали дні і ночі без спочину,
Тунель ладнали, щоб стояв віки!
Жінки ж бо прокопали дві третини
І лиш третину – чоловіки.
У них одразу заболіли спини,
І тут безсилий навіть сам амур!
Було їм важко, і тому мужчини,
Копнувши раз, ішли на перекур.
Сиділи, дим крізь ніздрі пропускали,
Мабуть, чекали манни з висоти,
Ну а жінки тим часом все копали
І шли вперед до світлої мети.
Один мужчина проявив активність,
Він так сказав, поцілувавши хрест:
“Піднімем, браття, праці продуктивність.
Нехай святі благословлять прогрес!”
Чоловіки одразу… засідали,
Писали постанову і декрет,
Ну а жінки тим часом все копали,
Забувши втому, швидко йшли вперед.
Було землі розкидано чимало,
Але сказати треба накінець:
Мужчини паралельно прокладали
Іще й тунель під винний погрібець!
Пили вино й горілку, їли сало,
Несли здавати у кіоск пляшки…
Ну а жінки тим часом все копали
І йшли вперед... На те вони й жінки!
На жаль, не всі історію цю знають,
Але вона навіює думки,
Що в нас жінки, як правило, копають,
Ну а керують лиш чоловіки.
Та хай це все залишиться між нами.
Вже через рік перемінивсь пустир:
Поміж дорослими монастирями
З’явився ще й… дитячий монастир.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315453
Рубрика:
дата надходження 20.02.2012
автор: Володимир Шинкарук