* * *
Роса ранкова — світанкові сльози,
Що так бояться подиху морозів.
Вона закохана у сяйво ранку,
Його стрічає у своїх обіймах
І проти сонця виступа у війнах,
Розкинувшись у трав’янім серпанку.
Вона замріялась на торсі квітів,
На травах загарцьованих зенітів…
Не довго їй присуджено ще жити,
Бо найчарівніше — завжди коротке.
У прагненні краси — ми самородки.
Хто ж нею жив, той, певно вмів, любити…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314182
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2012
автор: Богом Даний