І поринає людський світ у безмежність,
Невідаючи обережності,
Ковтаючи отруту, яка поглинає мізки,
Спотворюючи думки,
Як тіло в кімнаті сміху чи страху,
Чи пролитою кров'ю за Окінаву.
Приходить у сни,
Розбиваючи на друзки
Життя до того...жаху,
А після... вже можливо й не буде руху,
Бо ніхто не знає тієї межі,
Хоч би й дивилися з вежі,
Супутникової мережі і стерегли
Та все рівно не зберегли б...
Той суцільний морок безодні,
Протягує руки свої, чорні
І тягне , і тягне простих, і геніїв
З життя, до пекельних країв,
Позбуваючи їх, дитячих мрій,
Даючи коштувати на смак ілюзій,
Ламаючи крила Ангелів,
Що колись Бог їм дав і носити звелів,
Щоб , коли прийде їх час, до раю злетіти змогли,
А вони? Не змогли...невчасно їх душі тіла покинули і Землі віддали.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313823
Рубрика: Присвячення
дата надходження 14.02.2012
автор: Макієвська Наталія Є.