...
В суміші звуків ніхто не помітив тихенький удар, коли велика чорна муха влетіла в скло; із шквальним дзвоном вона гепнулась донизу, туди, де падало на підвіконник охристо-золотаве підвечірнє світло, роблячи його теплим і сонним.
- "...Carpe diem, життя - лиш мить!..." - впевняв Актор на імпровізованій сцені. Слова лунали у приміщенні, наче якесь магічне заклинання й відповідно впливали на всіх присутніх. Він стояв в незахаращеній частині кімнати та грав. Хлопець шалено вжився в роль, хоч було чітко помітно, що він аматор. Поміж розкиданих стільців та пустих бутилок актор захоплено читав свій текст і в його виразній жестикуляції було щось таке наївно-чарівне. Він вірив в те, що говорив й був величним у цьому.
Тривала в дії п'єса. Спливали хвилини, котрі лічив зупинений годинник, переплітались слова, все було цілком природнім.
В постановці настала запланована пауза між словами і троє людей на неперевернутих кріслах активно заплескали. Ці горді люди, озброєні запонками і віскі, знали чому вони аплодують. У кожного були свої причини знаходитись тут, але всі були ними цілком задоволені. Кожного разу, приходячи сюди, вони були цілком задоволені. Стільці під ними скептично рипіли, але стільцям не дано зрозуміти всю силу мистетства. А ці троє сьогодні її точно розуміли, тому продовжували пити своє віскі і плескати з тих місць, що їм дісталися сьогодні. Бо ж їм було не вперше.
На дерев’яний паркет м'яко падали краплі з горла нещодавно допитої і перевернутої пляшки. Ввесь цей паркет був наскрізь просочений попередниками цих крапель, аж лиснів, втоптаний лакованими туфлями й богемою, покритий шаром акторських сліз. Ця атмосфера від нього поширювалась на все навкруги: на нечисленні стільці у всіх можливих кутках кімнати, на старезний рояль й дубові шафи, на вішалку та люстру, складені під стіною, на армаду парасоль внизу й на стелі, на зелений грамофон, телефонний апарат, компас та все інше, що можна було класифікувати як непотріб будь-де іще, однак складало нероздільне ціле цього місця.
Біля вікна жужжала муха і виклично не погоджувалася із словами Актора.
"... А як же час? І де минуле?...", - вступила дівчина, яка сиділа на кришці роялю. Вона метнула пишним волоссям і гостро глянула на Актора. "Браво, Жизель", - не втримався один з стільця і був цілком правий. Вона грала блискуче. Її постать була граційна й напружена, велично-красива, але красоти того кшталту, що є небезпечним плодом, котрий не зірвеш так просто. Жизель вимовляла слова солодкавим співом, водночас чітко знаючи суть і мету цих слів.
Актор в цій суперечці був вже наперед переможений, оскільки сперечатись з такою дівчиною було неможливо, навіть при тому, що сценарій вже написаний до них. Їх діалог нагадував танго, в якому вела дама.
Але такий танець був нерівним, нестійким. Актор (чи то пак його герой) не знаходив всіх слів на відповіді. Хоча Актор і сам би не знайшов. Він гармонійно злився зі своїм персонажем, розбивши грань. Режисер був у захваті, так все передбачивши. Їх зрівноважив третій голос.
- "Про що тут мова? Не ті слова! Вітаю й вас, панове...", - заговорив чоловік в елегантному, хоч і ледь помнутому, смокінгу. Його голос випромінював спокій і впевненість, в ньому було щось від сяйва газової лампи вночі, та ще від дзвону лондонських дзвонів. Він був Чоловіком з великої букви, тим нащадком давно вимерлих аристократів, котрі з невловимою легкістю здобували повагу й захоплення і з такою же легкістю розставалися з життям. Гра його була була далеко не блискучою, до того ж він не знав слів, недбало читаючи їх зі зморщеного листка, але його голос накладався ведучою дорожкою поверх п'єси, роблячи ці репліки провідними й однозначними.
Розвиток сюжету підтримав барабанний бій з вікна, напруга передавалася на муху і та задала ритм.
- "Моє!" - кричав Чоловік і махав по тому надтріснутим ціпком. - "Ніколи!" - парував Актор, попадаючи в дріб. - "Мені доводити?" - наддавав наступ Чоловік, читаючи свої дії й дещо запізніло їх виконуючи.
В місці розпалу Жизель відкрила рояль і вступила в дію. Зусилля мухи підтримали елегантні ноти і полетіли по наростаючій поміж люстрами кімнати, заплутуючись в словах і аплодисментах, проникаючи в щілини й заповнюючи слух, будуючи драму. Жизель була піаністкою і тепер це всі чудово зрозуміли. В її пальцях формувався сюжет.
Чоловік в смокінгу наступав на Актора вже фізично. Постановка розвивалась в неймовірному дусі з захопленням професійної сцени і аматорською штучністю рухів. На паркеті зачинався недолугий танець з синхронністю пташиного польоту. Кимось зачеплена зелена пляшка полетіла вбік і навіть вона була підкресленням дії. Вона була жертвою.
Пляшку відкотив вбік ногою Режисер. То був воістину геній в натхненні та пересічний невдаха в житті. Всім його життям керував театр, в голові постійно відбувався фарс, а в вухах безперестанку фальшивив оркестр. Відкочення пляшки було якраз підходящою справою для людини його вдачі, однак під впливом музи він ставав богом. І саме зараз вся кімната наповнювалася його енергетикою, його захватом, його викриками, натхненням, екстазом, блаженством, бринінням, його владою... Бо він, як ніхто, знав всю силу влади диригента.
Вслід за помахом Режисера неначе здіймалася хвиля, волав наступний акорд і.. ламався сюжет. Персонажі раптово затихали. Актор падав на землю. Музика неприродно рвалася і все мінялося місцями.
Муха залишалась собою. Але теж замовкла і сіла.
Все, що залишалося в кімнаті, це тихий рівномірний плеск долонь. Макс сидів і з незворушним лицем аплодував всій постановці, однак на його лиці читалось явне задоволення від побаченого, чи то швидше пережитого. Він завжди був кам'яною брилою ззовні, але, тим не менше, доволі таки теплим та чуттєвим всередині. Ось тільки ніхто з присутніх не знав людину, котра б змогла пробитись туди й побачити його м'яку середину. Зате постановкам і різним перфоменсам цієї кімнати вдавалося це доволі часто. А ще це вдавалось алкоголю (в даний момент це було віскі). Тому його очі зараз блищали а губи ледь-ледь посміхались, винагороджуючи всіх та долучаючись до них.
Макс піднявся і повільною ходою, не випускаючи з рук склянки, пішов вперед. Він подав руку Актору і допоміг йому підвестись. Той з найширшою із всіх можливих усмішок всівся на стілець, що звільнився. Тоді знову ж таки повільно, хитаючись з боку в бік, рушив до Жизель, котра вдавала, що спить на клавішах. Доторкнувся до її плеча. Неспішно і хрипло заговорив.
- "Ні. Не сьогодні час для розв'язки." Чоловік у смокінгу голосно кашлянув. Макс обернувся до нього і окинув важким мутним оком. Дія продовжувалась.
Муха на підвіконнику тихенько зажужжала і потріпала крилами. Підморгнула Максу ледь помітним зеленавим зблиском тіла.
Жизель неспішно заворушилася та повернула голову, щоб спостерігати за постановкою. Чоловік розпочав діалог із Максом. Його впевненість дещо розвіялась, зате текст він почав читати із насиченішою інтонацією. Макс тільки хрипло і абсолютно безтурботно відповідав йому, спираючись на рояль й вряди-годи попиваючи своє віскі.
У очі сидячим на кріслі почало бити світло сонця, котре вже поволі прямувало до сну. Промені меланхолійно і важко проходили крізь вікна, що виходили на захід, і лише посилювали душну сонливість богемної зали.
Об паркет заскрипіло крісло Графа. Графом його тільки називали, оскільки він був власником цієї обителі, та він нічого проти й не мав. Він швидше був навіть за, також як і за все, що відбувалося в цій кімнаті. Відбувалося кожного тижня, в той же самий час, доволі вже давно. І щораз в іншому складі. Щораз в іншій формі, щораз тими, кого Граф знаходив по театрах, галереях, концертах чи просто барах.
Граф піднявся з крісла, намагаючись нікого не відволікати.
Макс допив свій стакан і рушив до невеличкого столика серед розкиданого мотлоху, під яким стояли повні і не зовсім бутилки. Він взяв одну з них, та повернувся продовжувати гру, не вважаючи за потрібне використовувати надалі зайві посудини.
Діалог впадав у русло лірики вслід заходячому сонцю. Чоловік почав шукати свої окуляри.
Жизель легенько погладжувала клавіші. Вона згадувала попередній свій візит. Коли їх було троє...
Актор закашлявся.
Муха здійнялась у повітря і почала обліт просторої кімнати.
Граф обійшов збоку Макса з Чоловіком і привідкрив вікно. Крізь нього війнув теплий вечірній вітер.
Режисер з полегшенням вдихнув свіже повітря. Влітку він тут ще не був, ще й у пасивному стані. Так ще не реалізовувався.
Актор також помахав перед обличчям краєм свого шарфа. Тутешня обстановка була йому доволі таки незвичною, хоча й справді захоплюючою. Він цього й очікував. І все ж він надавав перевагу дощу.
Макс сказав чергову фразу своїм хриплим негучним голосом і всівся на землю під роялем. Тільки очі видавали той стан, коли несила вже стояти. Чоловік підійшов і сів поруч. Чокнувся стаканом із бутилкою Макса. Навіть граючи, вони не могли не зробити цього, адже тільки їм двом було далеко не вперше і не вдруге вдихати дух цієї зали. Богемної зали вілли "Viva". Вони не могли сюди не приходити знову. Як більшість інших.
Граф акуратно повернувся на своє місце.
Вікно ледь заскрипіло завісами в такт несильному вітерцю.
Слова закінчились.
Актор піднявся для початку наступного акту..
Муха не прощаючись вилетіла у вікно...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311613
Рубрика: Нарис
дата надходження 05.02.2012
автор: M.E.(nachtigall)