Земна юдоль заполонила душу.
Де мрій високість? Чом закутий став?
Хто теліпає совість, наче грушу?
Чому не в леті? …Крила обламав.
В осінніх барвах зупинився кленом,
Думки летять, як з гілок листопад.
Життя клекоче виром безперервно,
В нім бредемо до цілі наздогад.
А ціль он там: захмарна, непідкупна,
Одинаком так просто не дійти…
Та чернь в очах вже обраного трутня
Зостанеться лиш «бидлом» назавжди.
Вшанована, на жаль, зарозумілість,
Бундючність і брехливість гучних слів.
Як на Русі, об’єднання можливість
Від недолугих згинула князьків.
Така ментальність, а чи сутність часу?
Десь б’ють на сполох, – рівність боронять.
Ми ж сидимо і точимо баляси,
Бо ж хата скраю, – демократи сплять:
Обличчя ситі, шиї у краватках,
І Феофанія – лиш руку простягни.
А ми, як пси, в гонитві по лікарнях,
Бо гривні «найн», то ж хворий – назавжди!
Так і стою я кленом при дорозі:
Направо йти – за грати попадеш,
Наліво йти – там демократ в облозі,
А прямо йти – від голоду впадеш.
Ой, клену, мій ти клену кучерявий…
Немає крони, лиш гілля стирчить.
Останній лист засохлий, занепалий,
Віддавшись вітру, сторчаком летить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311605
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.02.2012
автор: Г. Король