Вечоріє. Сірий морок розпливається ланами.
Ніби океан безбарвний хлюпає між островами,
Перелісків недозрілих.
Вітерець здіймає хвилі, сум звільнивши випадково.
Ті, слухняно звивом в’ються і шепочуть ковилово,
Між ромашок білосніжних.
Об гаїв кленові кручі, трощаться бур’янні лави,
Заспокоївшись стихають. Лиш туманять їхні глави,
У коріннях міцнопалих.
Місяць важний зріє – сходить, мов росток посеред збіжжя.
Маякує пташкам ночі - посрібляє роздоріжжя
Сяйвом зірочок опалих.
В конюшині перепілка дзвінко вихваляє нічку,
А від співу соловейка, верби розридались в річку,
Діамантом рос печальних.
З пінних хвиль серед безмежжя ніч, неначе Афродіта,
Струменить повівом меду, Шляхом Чумаків прикрита…
З подивом в очах мигдальних…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309074
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 25.01.2012
автор: Осіріс