Ідуть хвилини без запрошень в гості
Старий годинник вказує їм шлях.
Завмерла мить, або це так здалося:
Живе вона в маленьких лиш речах.
Рясний тут сніп, колись стояв, колосся
Тепер пусте... сучасне тут вікно.
і дивно те, що на підлозі зосталося
В шпаринці з колоска дрібне зерно.
А час минав, вже з’їли скільки злості,
Ловили щастя в заводях життя.
А іноді стояли, наче на помості;
Тримали віру у своє ще майбуття.
Що втратили за цей час, що придбали
Хто зайде в дім, а хто давно пішов.
Встеляла землю там весна квітками,
Або зима, заходить з білим снігом знов.
То ластівкою в дім загляне щастя,
То радість промайне - лоскоче знов.
Вогню промінчик в серці, що узявся
Й мов паростки верби - зросте любов.
І від кохання ми колись вмирали,
Але блаженна мить тоді жила.
Не знаючи життя ще інтеграли
Нас доля веснами тоді вела.
Ми скільки вже зерна того зібрали;
Не повернути час той, ні на мить.
Насправді, його більше витрачалось:
Коли згадаєш - у душі болить!
Зернинку тут я міг би не побачить -
Тепер та проросла у серці і, щемить.
Колоссям зацвіла із нових значень,
І лиш годинник проводжає мить.
грудень, 2011
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304130
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.01.2012
автор: Андрій Гагін