Ти уже не лякаєшся власних сивин
і уже розумієш тепер ти,
що усе в цій одвічній Містерії Змін
Залишилось нам в спадок від мертвих.
Отже, Правди Жадаючий, сам обирай
(бо усе це – “допоки не смеркло”...):
як назвеш ти життя – Переораний Рай?..
Збанкрутіле Чистилище?.. Пекло?..
Зазирни у натомлене серце своє:
чи жада воно слави, багатства?
Може, щастя у тебе давно уже є,
якщо мрієш про “щось” – не про щастя?
Справді, грати виламувать ми – мастаки!
А щоб дихалось легко й не гірко,
досить інколи просто побити шибки,
або просто відкрити кватирку.
Чом шукаємо завжди “таємні ходи”?..
Чом, змагаючись з мурами міццю,
розваливши тюрму, ми затим назавжди
залишаємось, згаслі, на місці?
Чом уперто віршований “диспут” ведем –
розбиваєм на ямби й хореї
і дорогу в єдиний Єдиний Едем,
і дорогу до Гіпербореї?
Ти боїшся?.. Ти мариш?.. Ти стогнеш?..
Між тим, доля врешті сама себе виявить –
поверни лиш невпинну первинність Мети,
розчахнувши Можливостей Віяло.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303395
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.12.2011
автор: Олег Гончаренко