Я вічність плакала на самоті,
А Бог казав: – Терпи! Терпи, терпи,
Бо ти покликана
Щоб хрест мені допомогти нести.
На попелищі спалених надій
Життя моє чомусь не оживало –
Летіло мимо, гуркотіло і пливло,
Я ж нерішуче на обочині стояла.
Сміялись з мене друзі й вороги:
– Невдаха!
До хреста гвіздками прибивали
Не уявляєте, що я пережила:
Шмагали словом і в лице плювали.
Уже котилась відчаю сльоза.
За віщо так терпіти мушу?
А Бог сказав: - То не сльоза,
Бальзам вливається у душу.
Навіть якщо ти плачеш в самоті,
На долю не посмієш нарікати,
Наділюю я кожного хрестом –
Тобі припав – уміти помирати.
І я вмирала тяжко, кожен день
Приниження й образа убивала,
Та болем розіп’ята на хресті
Вже інша до життя я воскресала!
Хоч хрест іще давив мені на груди,
Співало серце: – Я люблю вас, люди!
Вночі над старцем хворим я стояла,
А вранці милосердям розцвітала.
Зі спраги у пустині пташка умирала,
Я їй джерельце срібне дарувала.
А чи весна у подиві німіла -
Я своїм подихом підсніжник гріла.
І хоч вінком терновим мене доля віншувала,
Та чи завжди цвіте життя зелен–розмаєм?
Я за страждання і розп’яття вдячна Богу,
Бо маю те тепер, чого багато хто не має.
Бузковий кущ у закутку в саду.
Захований у скрині клаптик дощового неба,
І ту стежину, що мене веде
Веде мене, О Господи, до Тебе.
У смерті – воскресіння. В тілі – дух
То що добрішими в житті ставати
І чистими вернутись до Творця,
Не біймося частіше умирати.
Болонья, 17.07.2008
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301307
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2011
автор: Ольга Струтинська