Як боляче і зимно ступати по краю леза,
балансуючи над прірвою обабіч тебе…
Іти вперед повільно і напружено,
здригаючись від кожного порізу,
мліючи від болю і незворотності.
А назад –не можна…
Назад – нема дороги...
Назад – не існує…
Доріг багато, а ти наступаєш на лезо.
Що тобі застереження?
Що тобі вигуки збоку?
Ти обираєш свій шлях.
А лезо тобі не блищить,
бо воно - іржаве.
Воно - приховане.
Воно - непомітне
і тим небезпечне…
На початку воно виглядає навіть тупим…
Ти ще не знаєш, що відшліфуєш його своєю ходою,
вимочиш своїми слізьми,
вигостриш своїм серцем
і йтимеш ним довго, так довго,
як тільки стачить тобі часу, відпущеного Небом.
А там, за горизонтом, тебе чекає нагорода,
яку сама собі призначила.
Яку сама собі виборола.
Заради якої жертвувала спокоєм.
Заради якої вивчала уроки любові.
Заради якої сміялась і плакала.
Заради якої тебе покликано у цей світ…
Щиро вдячна авторці ілюстрації gala.vita
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299521
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.12.2011
автор: Адель Станіславська