* * *

Ізнов  палити  душу  до  зорі
собі  на  шкоду,  мов  солдатську  «Приму»:
їй  тісно,  як  Землі  в  земній  корі,
або  обличчю  під  шарами  гриму.
Вона  давно  жахається  дзеркал:
їй  зазирнути  би  у  глиб  Дніпру  чи  Пслові!
Душі  моїй  навіщо  п’єдестал
десь  у  Москві,  у  Києві  чи  Львові?
Їй  прагнеться  висот,  широт  святих,
яких  так  мало  залишилося  в  цім  світі.
Вона  давно  уже  не  молиться  на  тих,
що  в  бронзі  та  у  золоті  відлиті.
Їй  легко  межи  божевільних  і  дітей,
яким  для  свят  достатньо  й  паски  півполушки.
Вже  скільки  ж  я  просмеркував  ночей,
боячись  вмісту  скам’янілої  подушки,
котра  всотала  чорні  сни,  і  дні,
і  біди,  і  дими,  якими  дихав!
Десь  прихилити  б  голову  на  пні,
у  лісі  дивному,  де  солодко  і  тихо.
Немало  вже  пройшов,  зробив,  пожив.
Осіннім  сяйвом  під  вікном  згасають  рожі…
Чому  ж  не  йметься  тобі,  душе,  знов  –  кажи?!
Чому  на  гущі  кавовій  ворожиш?!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298380
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.12.2011
автор: Олег Гончаренко