Бувають люди... (Господи прости!),
Що просторікувати можуть безупинно.
Чи ти їм, Боже, розум відпустив
На всі чотири світові частини?
А чи навиворіт уяву їм склепав,
Ще отоді, у материнськім лоні.
А може, ти безсовісно проспав,
Коли мізки вливалися у скроні?
Немов плете сей чоловік корзину -
Сухе паліччя слів докупи тулить,
А недотумка, що сиру лозину
Годилося б у виріб цей заструнить.
А так - ніщо! І знову - казна-що!
Ні виробу, ні толку, ні розмови...
Про що розмова? Дійсно, а про що?
Про сім мішків гречаної полови?
А, може, вовни? І таке бува,
Коли балачка на такому рівні.
У порожнечу падають слова,
Потоки слів - смішні, нудні, наївні!
А вже кому в житті не повезе
І здиба він такого розпатяку,
Той тип такого, знаю, наверзе,
Що буде гнів миліший за подяку.
Та я подумав: Бог їх сотворив,
Як є вони, то, значить, так і треба.
І що б дивак той вам не говорив,
Нехай говорить. Значить є потреба!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296715
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.11.2011
автор: Дощ