Стрибають по стіні дрібні пожовклі тіні.
Летять додолу спогади, недавно пережиті,
Всі незвичайні, незабутні миті,
Які задмухує на біле тло вітрів порив осінній.
На підвіконні – груші, збиті вчора градом до землі,
Поштівки кольорові з виглядом на місто.
Змішаю фарби так, неначе тісто.
А хмари в небі – наче кораблі.
На скатертині помічаю пляму від червоного вина,
Яку присипати забули сіллю.
І я собі дозволю ось яке свавілля:
Рука малює те, що хоче, хай сама.
Кому потрібні правила й канони?
Шедеври же ж народжує не творчість, а життя.
Для когось ці слова – лише сміття…
Малює сонце променями тони і півтони.
За вікном знову дощ, як завжди, ллє. Признайся:
Сюди би значно краще чорно-білий пасував офорт!
А цей живий, яскравий, теплий натюрморт…
Ти тільки мить, лети й не повертайся…
30.09.2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296325
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 27.11.2011
автор: Анастасія Витрикуш