Летіла довго, падаючи в воду,
Донька вітрів.
І розвивалося волосся.
Летів угору
Камінь, що горів.
На мить здалося:
То віддаляються два полюси
незнаної краси.
Вона летіла й бачила у дзеркалі води,
Як камінь хмари робиває,
Вітри співають,
А вона летить туди,
Де бачить небо.
І летить до себе,
До свого відображення.
Небо палає.
Так буває.
Поверхню розбиває
Єдиним дотиком.
І створюється враження,
Що то злітають у повітря кольорові скельця –
Шматочки серця…
15.09.2010р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288987
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.10.2011
автор: Анастасія Витрикуш