ява чотирнадцята
ВОСТАННЄ
(Мазепа у своєму покої.
Зодягнений по домашньому,
щось читає. Коли несподiвано
у передпокої зчиняється метушня)
Мазепа
Дем'яне,
що там за подiя?
(як для гостей –
то пiзнiй час...)
(входить розгублений Дем'ян)
Дем'ян
Панянка... Гетьмане... Марiя...
Прийшла – i хоче бачить вас...
Сама прийшла – їй-бо дива!
Блiда i в чорнiм, як вдова...
Мазепа
Марiя?!
Господи, Марiя!..
Проси! Стривай!
Зустрiну сам!
(...щось, видно, трапилося там
недобре...
справжня веремІя...)
(Гетьман поспiхом іде до дверей,
та вони одчиняються i на порозi постає Марiя.)
Мазепа
Марiє!..
Марiя
Гетьмане! Iване...
Мазепа
Так темно, пiзно – ти сама?
Марiя
Сама. Прийшла у чiм була...
Я з дому, Гетьмане, втекла.
Там скоро кинуться за мною -
Та не вернуся я до них!
I, зарікаюсь головою,
Що, як на те поверне дiло,
То тiльки бездиханне тiло
Вiзьмуть вони з цього покою!
Мої слова твердiшi крицi* -
Я не зумiю впокориться!
Мазепа
Ходiмо, серце, сядь сюди.
Дем'яне, дай хутчiй води!
Та ж ворушися!
(до Марiї)
Боже правий,
Ти, як в пропасницi, тремтиш...
Марiя
Не хочу я води, облиш...
Я в повнiм здравiї й умi.
Iване, ми удвох, самi
Повиннi те перерiшати,
Що нам на зло вчинила мати.
Вона не хоче чути й знати -
Кричить, i лає, i клене,
Погрожує згубить мене,
Аби за тебе не оддати.
Нема нiчого, крiм могили,
Що би нас з нею замирило!
Мазепа
Марiє, серденько моє,
Як ти завчасу поспiшила...
У мене лiпший задум є...
Не завжди силою на силу
Ступають, лишенько моє.
…Твоя би охолола мати –
Тодi б ми вiдновили знову
При лiпшiм настрої розмову.
Я мiг би досягти мети –
І їх обох перетягти
На нашу сторону. А ти
Чому мене не сповiстила,
Рiшившись з дому утекти?
Марiя
Ти, Йване, матiр знаєш мало:
Iще такого не бувало,
Щоб по її не вийшло в чiм -
Вона, як той вiслюк, затята,
Їй байдуже, чия б то хата -
Бо верх завжди буде за нею,
Спитай у батька, в Кочубея...
Вiн їй перечити не смiє:
Що вона скаже - те вiн дiє,
Чи хоче того, а чи нi.
Вона спiткнулась на менi,
Бо я ослухаться посмiла -
Зате вона мене уїла...
Хоч на колiна стань - одначе
Вона свою не змiнить вдачу.
Мазепа
Голубко, я ж би її вмовив -
Велику силу має слово
Й вагомi доводи ума...
Подумай, горлице, сама,
Що iншої путі` нема,
Нiж миром, ладом i без шкоди
Урешті решт дiйти до згоди...
Марiя
Ти з нею згоди не дiйдеш,
На неї слово не впливає,
Вона... - та я не добираю
Куди... до чого ти ведеш...
Я, Йване, хитрувать не вмiю,
Скажи ж відверто - так чи нi?
Ти розлюбив свою Марiю
I хочеш одказать менi
У прИхистку, у порятунку?
Ти одступаєшся, похоже...
Мазепа
Марiє, мiй солодкий трунку,
Так навiть думати негоже!
Чи ж серце Гетьманове може
Останню стратити надiю
І одректися од Марiї?
Моє негадане кохання,
Якби ти знала, що то є,
Коли для серця настає
Любов беззахисно остання...
Коли в душi, мов серед степу,
Ударить великодний дзвiн,
Аж стрепенешся – звiдки вiн?!
Облиш, то видалось, Мазепо...
Та враз – готове до причастя -
Стенеться серце, мов крило,
І сльози забринять од щастя,
Що дивом Божим забрело
В повите сутiнком житло.
Печалi i зловiснi сни
Сахнуться, наче кажани,
І ластiвками по оселi
Запурхають думки веселi,
І защебечуть солов'ї
Над рани тлiючi твої.
I мрiї, як волошки в житi,
Воскреснуть, росами умитi...
Ти й сам воскреснеш, оживеш,
І попливеш на чари м'яти –
Захочеш плакати, спiвати,
І завмирать, а не вмирати,
Аж поки в обiймах не вмреш.
I хоч здоровий глузд, як тiнь,
На крилах здiйметься сумнiнь,
І холодом, як грiзна зброя,
Зависне враз над головою
Й на мить якусь вгамує кров -
Дарма! Бо вiдчай i любов
Її розбурхають, як воду,
Що, всi порвавши перешкоди,
Потрiйно з силою летить,
Щоб пiдхопити, закрутить,
І нЕсти, й бавиться, й губить...
Та й смерть не застрашить i не умовить,
Зректися від останньої любовi.
Бо смерть – то неочІкувана гостя,
Вона однак госпОди не мине...
Твоя ж любов, що вибрала мене –
Це найостаннє благо сього свiту!
Це вистражданий в сумнiвах вiнець!
Допоки є вона, допоти сивий жнець
На стернІ не впаде, а буде жати,
жити...
Ти iще зможеш полюбити,
а я, Марiє, нi i нi!
Чекать бiльш нiчого менi.
Повiр, моє сумне кохання,
Ти сонце, що зiйшло востаннє.
I як-но я ще хочу жити,
Якоїсь досягти мети,
То це усе, Марiє, - ти!
Менi бiльш нiчим дорожити,
Менi бiльш нiкуди iти...
Марiя
Iване, чом же ти не хочеш,
Щоби я в тебе зосталАсь?..
Невже ти можеш буть несмiлим?
Зiзнайся, що тебе страшить?..
Двоє сердець, що полюбили,
Єдино разом можуть жить –
Я iншого й не зрозумiю,
I не вiзьму собi в тямки...
Мазепа
Моя розумнице, Марiє,
Твоєї, серденько, руки
Добитися Iван зумiє.
Аби лиш ти мене кохала
І трохи часу зачекала...
То ти довiришся умовi
І вЕрнешся назад до дому?
Клянусь тобi на кожнiм словi -
Я не оддам тебе нiкому.
Нiхто не зможе розлучить
Нас доти, доки будем жить.
Згодися на мою пораду
Й повiр, я зможу дати раду
І вскорiм дiло замирить.
Марiя
…Тобi перечити не смiю,
Бо мiй закон єдиний - ти.
Та вдруге вже, мабуть, Марiї
У цi покої не ввiйти...
Прощай, мiй Гетьмане, довiку.
Востаннє палко пригорни.
За мною дверi зачини,
Немов труни дубове вiко.
(роззирнувшись)
Чого це я сюди прийшла?..
Мов щось шукала
й не знайшла...
(йде до дверей)
Мазепа
Марiє,
зачекай, зажди...
Марiя
Я буду, Гетьмане, завжди
Любить тебе. Кохать до скону
В законi, а чи без закону...
Та Бог з ним... прощавай. Пiду.
Мазепа
Чекай, зодягнусь – проведу...
Марiя
Тобi не варто проводжати,
Ще, не дай Бог, заскочить мати,
Здiйметься крик на всю округу...
Пiду сама. Проз сад – мов з лугу
ВернУся нишечком до ґанку...
Мазепа
Дем'яне!
(входить Дем'ян )
Проведи панянку...
(до Марiї )
Марiє, то чекай вiстей
І знай, що я не одступлю,
Бо понад все тебе люблю.
(Марiя i Дем'ян виходять. Дверi за ними зачиняються.
Темно, як у трунi. Призвичаївшись до темряви,
Марiя ступає кiлька крокiв, зупиняється,
озирається назад.)
Марiя
Я б'ю чолом тобi до самих нiг!
Останнiй мiй непогамовний жалю.
Живцем до Бога рвусь, щоб вiн тебе вберiг –
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Цiлую в снiг. В срiблястий сивий снiг.
В завiю, в хугу... Незбагненний раю!
Я б'ю чолом тобi до самих-самих нiг –
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Благословляю твiй далекий свiт.
Далекий i чужий! благословляю.
З тобою мить. Без тебе - лiт i лiт.
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Я тiнь твоя, а сонце вмить зайшло:
Метаюсь, кличу, мерхну i щезаю!
А ти ж тепло моє, а ти ж моє крило...
Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю.
Я тiнь твоя. Я прах твоїх дорiг.
Зигзицею, невiднайдЕнний раю,
Росою ярою впаду тобi до нiг –
Прощай.
Навiк прощаюсь.
I прощаю.
(*криця - тут, кремінь)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288904
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.10.2011
автор: Валя Савелюк