Я – дерево із листям, що зів’яло
Від мороку рентгенів у повітрі,
І олігархів-птахів
Відлякує моя знівечена кора.
І поряд лиш живуть
Пониклі мрії.
Огорнуте я ними як мара.
І, в задзеркаллі,
Крихтами посіяне відлуння
Моїх концертів
На курганах слави.
А корифеї мерзлості дощів
Овації знімають з жалем.
Єднайтесь дріб’язки!
Єднайтесь драми!
Ми проти вас
Ще пустимо коріння.
І на екрані,
Створенім із глини,
Ще екскурс проведем
До краю.
Відлунням пожовтілих мрій
Вкажу на небо,
Що в смазі зомліло.
І докір, зітканий зі снів,
Складу в комод,
Бо не вплива на дії.
Долілиць щебенями
Падуть думки.
Та їх жага
Не вмре ще до загину.
В зеніті землетрусів
Знов пелюстками вкрию
Субстанції, яких нема
Однині.
Сягнувши променем
До студії наук
Вкажу на струмінь
Суму й істерії.
Сценарії, нав’язані комусь
Знімають на попсутих
Камерах
Чужі надії.
Вже нас нема
І попіл
Похоронних маршів
Почесно склав
Свої думки.
На них є попит,
Та епоха наша
Нагадує розтанувши
Сніги.
Розливши сонні думки
За кордони краху
Гротеску майстри,
Знемагаючи від фальші,
Феєрії писали вже кінці,
Уявленням вражаючі
Фантазії німі.
2005р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288766
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.10.2011
автор: Ольга Стрюкова