ява дванадцята
НЕПОСЛУХ
Кобзар
Опiсля сварки, як опiсля пожару́:
Вiдшаленiв огонь, вiдгув i вiдсвистів,
Усе забрав – червоно-чорним пта́хом
Пронiсся хижо над запалим дахом –
Шугнув до неба i, мов яструб, полетiв.
I залишилося потворне пожари́ще,
Похмуре й дике, наче кладови́ще,
Старе й занедбане, з руїнами хрестiв.
...Ще часом десь спiзнiла iскра зблисне,
Ще десь щось трiсне, десь спроквола свисне...
Струмує дим з-пiд обгорiлих дров,
Як на побоїщi пролита щойно кров
парує.
Хатнiй дух, немов душа, -
Умиротво́рено, спокiйно, межи дiлом
Прощається з житлом людським, як з тiлом,
Усе довкола з жаху онiмiло,
Усе принишкло: тихо, тихо, ша...
...Марiя никає сновидою по дому,
Як пожари́щем, чи по цвинтару старому,
Не взмозi й слова мовити нiкому:
Усе зробилося нараз немиле,
І якось чудно так оддаленіло,
Пропало, наче в ирiй одлетiло -
Мов загубилося в сiдому полинi,
А чи розтануло, як привид, в тумані́...
Ще серце, мов пiдбита чайка, квилить...
Та Кочубеїха сичить, немов живиця
У полум'ї неви́гасної лютi.
Марiя нiмо упоко́рилась спокутi
І гасне мовчки, як досві́тня зiрка, -
Яка печаль на смак терпка i гі́рка...
Марiя
Обсiли серце невсити́мi птицi,
Гамують спрагу – кров солону п'ють.
А в серцi, що в замуленiй криницi,
Знялася з дна печаль i каламуть.
Гай-гай, за обрiй забирайтесь, птицi,
Хай беззворотна буде ваша путь.
Нема живого мiсця в тiй криницi,
Лиш бiль i жаль, печаль i каламуть...
...О, доле зла! О, згорблена чернице...
То ж не дарма являлася менi
Жебрачкою-черницею ввi снi...
Розбилося життя нараз, як жбан:
Кому й навiщо це череп'я нице?
О доле, о безпро́свiтна темнице!
О Господи!.. – а як же там Iван?..
Образився?.. – зневажили Гетьма́на...
Вiдрiкся? Сердиться?.. Хоч слова б од Iвана...
Зигзицею припасти до грудей!
Забути все – забути цих людей!
Батькiв! що наче ворiженьки злiї
Позбиткувалися над волею Марiї,
Життя перевернули в темну нiч...
Я їм дочка, але не їхня рiч,
Що захотять - у красний кут поставлять,
а нi - то як непотрiб, кинуть в пiч!
Московський, бачте, князь
У невістки мене обрав...
І що ж?...
Хто дав їй право, хай вона i мати,
Моїм життям так легковажно гендлювати?
Iван їм не вгодив – чи вiн у них що крав?
Та ж як заведено в людей – сватiв заслав...
I, як на те пiшло, то Йван просив руки
Не батька й матерi, а їхньої дочки,
Чому ж тодi моя побожна мати
Мене у сiни виставила з хати
І згордувала навiть запитати,
Чи хочу я за Гетьмана iти?..
Чи ж знав Iван, що може покохати
Ту, що приймав iз Купелю Святого.
Це так судилося, i не вкрунеш од того.
(О Господи, непослух мiй прости!)
З Iваном бути - присягала Богом
I буду з ним, або умру без нього.
...Нехай вже лiпше мати прокляне,
Чим ти зречешся, Господи, мене...
Ти бачиш Сам - я змушена тiкати
До того, хто для мене батько й мати.
Пiду вiдсiль, не вернуся до хати,
Де пахне порохом. I прахом!
Де тiнi шамкають солому.
З безоднi горя, з прiрви страху -
Пiду iз дому...
Де образи́, як лицемiри,
З мойого серця смокчуть втому.
В пречистий свiт моєї вiри -
Пiду iз дому.
Одчиню дверi - і по тому.
Пiду. Залишу все, як є...
Втечу з чужого мого дому
У серце любляче твоє!
(Марiя бере опинальну хустку,
непомiтно виходить з хати.
А там через двiр до саду, щоб до дороги...
У саду пiзня осiнь.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288675
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 26.10.2011
автор: Валя Савелюк