Із себе скине вранці шати сну
І щиро засміється – світле й чисте
Село завжди стрічало так весну,
А зараз бачить очі падолисту.
Стоїть село скраєчку і шумить
Березами, каштанами, дубами.
Нам треба берегти крихку цю мить.
Бо доки ми з ним є- воно є з нами…
Воно долоні теплі простягне,
Нагріті сонцем лагідним щоднини,
Й благатиме тихенько про одне:
«Від пустки порятуй мене, людино!»
Сльозяться сині очі у села,
Тьмяніє віра вічно, щохвилини…
Його лише б турбота зберегла,
Лише любов від кожної людини.
11 жовтня 2011р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286242
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.10.2011
автор: АнГеЛіНа