Ледве-ледь прогляда
На чубах зачудованих кленів
Первородна печаль,
Золотава печаль небуття.
А хотілось би їм
Шелестіти в буянні зеленім,
Та немає , на жаль,
До своєї весни вороття!
А літа, як літа -
Промайнули і щезли за пругом,
У відлуннях зозуль
Засрібливши відміряний вік,
Спопеливши в собі
Тихе щастя і вичахлу тугу,
І невичахлий слід,
Що проліг в безіменній траві.
Не питай у зозуль -
Довіряй журавлиному клину:
У ячанні його
Ти відчуєш минущість свою.
Лиш себе запитай
В ту, освячену небом, хвилину,
Хто ти є на землі,
Хто ти є в цім пекельнім раю?
Бережи над усе
Неповторність свою незнище́нну
І ніколи й на крок,
Навіть в леті нічних сновидінь,
На простори душі
Не впускай ностальгічного щему,
Бо схолоне вона
В сподіванні забутих надій.
І тоді ти збагнеш
Всі таїни життя за собою
І осмислиш поріг -
І початок, і тихий кінець,
Як молитву очей
В апогеї стражденного болю,
Як палючий вогонь
В грозовім перестуку сердець.
Всі дороги твої
Закодовано приписом долі -
Вже в загравах небес
Догорають орбіти земні...
Та зникає печаль,
Наче тінь у відкритому полі,
Бо вже сонце зійшло
І розвіяло думи сумні!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282575
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.09.2011
автор: Дощ