Це не світ поганий – це ми такі,
Це не країна негідна – це ми такі,
Це не сонце тускніше світить – це ми перестали мріяти,
Це не земля гірше родить – це ми перестали трудитися,
Це не річка стала брудніша – це наші душі почорніли,
Це не повітря стало важче – це ми перестали дихати на повні груди,
Це не небо стало похмурим – це ми перестали посміхатися,
Це не друзів стало менше – це ми стали егоїстами,
Це не фільми стали жорстокими – а ми зробилися байдужими,
Це не книг стало замало – це ми перестали читати,
Це не театри позачиняли – це ми перестали їх відвідувати,
Це не квіти перестали цвісти – це ми є егоїстами,
Це не дерева стали менш зеленими – це ми впали у буденність,
Це не система винна у всьому – це ми перестали боротися,
Це не світ поставив нас на коліна – ми самі на них впали…
І ніхто – як не ми…
Ніхто не житиме за нас…
Нікому сонце не світить, земля не родить, квіти не цвітуть, люди не посміхаються як нам…
Але ніхто так байдуже не відноситься до того, що має... як ми…
Але скоро і в нас цього не буде… відберуть останнє… а згодом відберуть і життя… якщо ми і далі стоятимемо на колінах і не будемо боротися за своє щастя… за солов’їну пісню, за солодку співочу мову, за синє безхмарне небо, за яскраве палюче сонце, за широкі безкраї степи та лани, за неповторні гаї та ліси… за наше єство… за те ким ми є… за пам’ять наших предків… за їхню пролиту кров, щоб це не було дарма…
А якщо ні – то згинемо, як осіння квітка під холодним та безпощадним снігом………
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280039
Рубрика: Білий вірш
дата надходження 11.09.2011
автор: juliwinter