По коліна в жалобі за втраченим,
тим , що могло не забутись, не зникнути, не зійти з колії.
Ще рано. Ще рано топитись слізьми й з незабудками
вкладатись спати.
Просити прощення за ще нескоєні гріхи.
Питома вага неминучості
у серці калатає зранку, в обід і вночі.
Лягай поспати, моя мудросте,
у мене, ось тут, на холодному плечі,
по лікті заплутаному в павутині
історій , як фабула вічності. Штамп. Назавжди.
І реквієм чутно то справа, то зліва...
По лезу без ран походжають дві ніжні руки.
А вчора лелека на даху чепурився на щастя.
На щастя забутого чи паралельного мені?
І скоса дивилась дитина,
що в сад вибігала гуляти.
Безпомічно жити,і квапитись , щоб відійти...
Презирства доволі, та тільки б життя не боятись...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278346
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.09.2011
автор: Іванна Шкромида