Поранені птахи досі літають.
Крила у спазмах кричать "доволі".
Першими чужі помирають.
Наші залишаються жити.
А болю? Болю не знають.
Ніхто не знайомив.
Десь на сусідніх небесних дорогах
під звуки грому
сниться їм море ...
Море, як ліки. Неба відбиток.
Падати буде м'якіше.
Ми убиваєм птахів мимоволі:
хмарами диму,
бодай літаками.
Нашу концепцію
вивчають в школі,
щоб діти не ходили тими ж шляхами.
Тільки зав'язані очі та руки.
Сліпнем - ще рано - параліч.
Ми убиваєм птахів мимоволі.
А вони падають й плачуть.
Десь загубилися ми на дні моря.
Птахів приймаєм в обійми.
Стуку сердець вже не чутно,
доволі нажилися ми на цім світі.
Разом поранені, разом убиті.
Хто-зна, чи було б інакше.
Очі заплющуєм і чуєм стогін,
як небо жалібно плаче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277717
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.08.2011
автор: Іванна Шкромида