Сонні дерева простягають до тебе своє голе гілля на фоні сірого розбурханого неба. Ця сірість тисне тобі на скроні, пресує мозок і викривлює скупі відголоски думок. І ти вже поза реальністю, десь в іншому світі/світлі/поза простором паралельно часу.
сіре небо міняє свої маски щомиті, чорне старе гілля забирає від тебе свої кігті, ще мить [ ти їх не рахуєш, ти поза раціональністю з іншого боку крайності, чи може тебе взагалі не існує? тебе взагалі нема? ] і ці мовчазні свідки чиїхось життів та деяких смертей вбираються в зелень, насміхаючись над твоїм небуттям періодичним тремтінням листочків під байдужою блакиттю, що стає нестерпно світлою-синьою-рожевою-чорною-фіолетовою-знову синьою, тоді чорною з сяючими протоками швидких блискавок та нестерпного гуркоту..-і знову кришталево блакитне
і це трива вічність, зміни, зміни, прокрутка плівки кіножиття, так мерехтливо, що вже рябить в очах, шкребе у свідомості
і ти падаєш, падаєш [ чи може летиш? ] в безмежність простору,
конструкції невпинно змінюються, будуються і руйнуються, зникають-з'являються, вибухають, зливаються, невпинно гниють. виникають мости, печери, гори, будинки, театри, так само як і розпливчасті постаті, схожі між собою усіма своїми контурами, кольорами, невизначеним сприйняттям. якісь дороги, що ведуть в небо [ за горизонт ], кладовища, дерева, крести і голосні ворони зі своїм КАР-КАР-КАР невпинно, невпинно, так голосно, так нестерпно, КАРають тебе, бо ти зайшов надто далеко.
[не спи] йди додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=276367
Рубрика: Нарис
дата надходження 22.08.2011
автор: jesien