ЗАВІРШОВАНА УКРАЇНСЬКА НАРОДНА КАЗКА
[color="#000dff"] (в форматі аудіокниги)[/color]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=HVcNw5sM9jY[/youtube]
(частина перша)
Юначе!
Чим вищу мету обереш ти –
Тим вище оціниш себе.
Коли досягнеш ти вершини нарешті,
Тоді тебе щастя знайде!
Та часто буває: не ціль головніше,
А ш л я х по якому ти йшов...
Не буду уже філософствувать більше,
А казку повідаю знов.
В якомусь десь царстві жили помаленьку
Царівна і цар.
Та думок
Прийшлось передумать їм все ж чималенько,
Бо Бог не давав діточок.
Та все-таки з часом у них народився
Здоровий, гарненький синок.
Як виріс, хотіли аби вже женився,
Щоб радував їх ще й внучок.
Та син заявив, що женитись не буде
Аж поки не знайде коня,
Якого іще і не бачили люди:
Під ним, щоб дрижала земля,
Щоб жар він міг їсти і полум'я пити,
Щоб листя злітало з дубів,
Якби він став землю копитами бити,
Щоб з швидкістю думки летів.
Питали батьки по усяким усюдам
Чи зна' хто, щоб кінь такий був.
Та лиш чудувались із того всі люди.
Ніхто про таке і не чув.
Один лиш з якогось містечка хлопчина
Сказав, що коня приведе.
Не вірили йому. Казали:
- Й дитина
Тебе, навіть, всяка он б'є,
Як тільки ти з двору виходиш гуляти.
Сиди, не мороч голови!
Тоді, щоби силу свою показати,
Той став нагинати дуби.
Як вгледіло це повітове начальство.
Царю доповіло хутчій.
Наступного ж дня вже по цього зухвальця
Прислав цар карету мерщій.
Пита цар у хлопця:
- Що ти хочем мати,
Аби вирушати в похід?
Горілки чи меду казан можу дати,
Любий самий рідкісний плід,
чи грошей тобі можу відрахувати,
Щоб вистачило на сто літ...
Той каже:
- В пригоді мені можуть стати
лиш довбня і кінь-всюдихід.
Привів цар в конюшню.
Іван придивлявся
Та коника вибрать не зміг:
Як тільки він біля котрого спинявся
і руку клав - падав той з ніг.
Пішов в табуні він тоді вибирати.
Там цар скакунів добрих мав.
Коли ж їх за гриви й хвости став хватати,
Десь з дюжину шкір поздирав,
Узяв він ті шкури й назад повертає.
Аж бачить - хатина стоїть.
Солом'яна стріха на ній протікає.
Тож став її шкірами крить.
Тут вийшла з хатина старенька бабуся
і дякувала юнаку.
Коли він, нарешті, в палац повернувся,
Сказав:
- Тепер трішки посплю.
Придворні усі і собі полягали.
Опівночі хлопець устав.
Якесь сновидіння йому підказало,
Щоб в поле чимдуж поспішав.
На простір він вийшов, мов хан половецький,
й так свиснув - аж трави прим'яв.
Прибіг на той посвист гучний, молодецький
кінь гарний. Та ще й промовля:
- Хазяїне, щоб повезти в світ широкий тебе,
я сюди прискакав.
Повів коня хлопець. Прив'язував поки –
конюшню царю поламав.
Шумує ліс листям, шевелить гілками,
до неба протягує їх.
Він пахне і ягодами і грибами,
Він повен дерев чарівних.
Із лісу й доставили хлопцю на ранок
Ломаку на парі волів.
Жбурнув він далеко її - аж за хмари,
А сам же - поснідати сів.
Поснідавши, вийшов, поглянув на небо –
Назад вже ломака летить.
Він витянув руку і, ставши де треба,
Об пальця розбив її вмить.
Патик йому знов довжелезний привозять
На д в о х парах царських волів.
Підняти патик той ніхто був не в змозі.
Не зчулись, як той вже летів
Стрілою запущений хлопцем у небо.
Сам хлопець почимчикував
На ліжечко біле поспати в покоях...
і тільки на ранок устав,
Умивсь, потянувся, на вулицю вийшов.
Шум в небі почув - придививсь:
То пада патик. Так летить, що аж свище...
Та об хлопців палець розбивсь.
Тоді притягли йому довбню важенну
На т р ь о х парах дужих волів.
Та мав Іван силу, мабуть, величезну,
Бо й довбню уверх запустив.
Не знати, як високо довбня літала,
Та тільки на третій аж день
З отого польоту вона повертала.
І встряла у землю, мов пень.
- Тепер все я маю,- промовив хлопчина.
Взяв довбню, коня осідлав, поїхав.
А цар міркував щось з годину
Й чомусь сумніватися став.
Що справиться хлопець з цим ділом серйозним,
Й послав ще двох богатирів,
Та вже не мужичого, панського роду.
Почув Іван - степ загудів.
Це наздоганяли його два гевали
і кажуть:
- Нас цар попрохав
Аби ми з тобою в похід вирушали.
Їх вислухав хлопець й сказав:
- Ну, що ж, тоді старшого треба обрати,
Щоб слухали ми всі його.
Давайте, ось, палицю будем жбурляти.
І того ми виберемо,
Хто далі за всіх цюю палицю кине.
Погодились богатирі.
Один як метнув - то чотири години
Шукали, аж поки знайшли.
Другий жбуронув так, що понад три тижні
До палиці їхать прийшлось.
Коли ж її кинув Іван-молодчина,
То місяця три довелось
їм їхать до місця де тая упала,
Зваливши комусь пів-стіни.
Ще добре хазяїв вони не застали,
Бо ... з м і ї в т і м д о м і ж и л и.
Оточений був він ровами з водою
і муром з підйомним мостом.
Як старший, Іван спать пішов до покоїв,
Супутникам давши обом
Завдання - уважно всю ніч вартувати,
Зненацька щоб їх не взяли.
Та тільки Іван почав трохи дрімати,
Як тії й собі прилягли...
Ковилилась тирса кругом, наче море.
Цвіркун десь далеко дзвенів.
І звір якийсь дикий у травах проходив.
і місяць у небі білів.
Опівночі хлопець прокинувсь, тому що
відчув, як дрижала земля.
То змій ш е с т и г л а в и й додому вернувся,
Питаючи свого коня:
- Чого це ти, шкапо, брикатися стала?
Злякалась чогось ти,чи що?
Мені, крім мужичого сина Івана,
Боятись немає чого.
Та він десь далеко і зовсім ще юний,
А може іще й не родивсь.
Тому вже, давай, краще далі посунем,
Бо я уже щось притомивсь.
З кущів тут наваживсь Іван появитись.
Побачив змій це - спохмурнів:
- Прийшов ти, щоб битись чи може миритись?
- Щоб битись!- Іван відповів.
Почалась тут бійка запекла між ними,
Тривала й жорстока - на смерть.
Орудував довбнею хлопець щосили
й побив усі голови вщент.
Спалив потім змія і попіл розвіяв.
А ранком у друзів спитав:
- Чи стались вночі які-небуть події?
- Й комар,- кажуть,- не пролітав.
День білий засяяв враз барвами літа:
зеленою - трав і лісів,
Блакитною - неба, червоною - квітів ,
і жовтою - хлібних ланів.
На другу ніч знов їх Іван посилає
Аби вартували моста.
Та знову опівночі хлопці вже спали,
Коли затрусилась земля.
Це їхав додому змій д е в' я т и г л а в и й.
Спинивсь і його раптом кінь.
- Не бійсь,- каже змій,- Ще сюди не втрапляли
Ні птах, ні один чоловік.
- Ні брешеш, бо ось я, добрався до тебе,-
із схованки виліз Іван.
Побоїще тут почалося запекле,
Війни закружляв ураган.
В двобій чоловіче начало штовхає
М'язисті і вправні тіла,
їх рани болючі і смерть не лякають.
Бійцям і героям хвала!
Дісталось добряче в бою тім хлопчині.
Та все-таки він переміг.
І дев'ять голів вогнеметних зміїних
Всі порозбивати він зміг.
Спалив він останки, розвіяв і попіл.
Тоді лиш пішов відпочить.
- Ну що,чи були серед ночі пригоди?-
пита в сторожів.- Розкажіть!
- Які там пригоди! Було все спокійно!-
которийсь із них запевня .
Другий:
- Ми вартуєм, як завжди, надійно!
І миша повз нас не пройшла!
Повісив Іван рукавичку на стіну
і каже:
- Сьогодні піду
Побуду дозорцем в нічную годину
ще й я. Як потраплю в біду,
На цій рукавичці краплини криваві
почнуть виступати.
Тоді
мерщій випускайте коня мого з стайні
Й біжіть на підмогу мені.
- Все зробим, як скажеш!- запевнили друзі.
Але, тільки нічка прийшла,
Вони міцно спали і зовсім не чули
Коли задвигтіла земля.
Кругом все гуділо, і сипалось листя
З берез і з могутніх дубів.
Це кінь, що міг полум'я пити й жар їсти,
із швидкістю думки летів.
На ньому сидів змій д в а н а д ц я т и г л а в и й .
Та от коник лет стишив враз.
- Чого ти злякався?- його змій питає.-
Боятись повинні всі нас!
Тут вгледів він, що на дорозі у нього
із довбнею парубок став.
- Скажи мені, хлопче, прийшов ти для чого?
Невже щоби битись?- спитав.
- Щоб битись і вбити тебе!- хлопець каже.
І от поєдинок почавсь.
Накинувся люто на хлопця змій вражий
і знищити враз намагавсь.
Як вдарив зміїще Івана - той ледве
Устояти зміг на ногах.
Та в віддповідь довбнею він як наверне –
Одна із голів вже в кущах.
Насів змій ще дужче -
аж зблід наш хлопчина.
Та все-таки силу зібрав
і так приложивсь, що змій, клята личина,
Уже лише сім голів мав.
Тут змій розлютився і хлопця пожбурив.
Аж в землю по пояс той вгруз.
Та все ж наш Іван тільки брови нахмурив –
Дав знати, що не боягуз,
Й накинувсь на змія.
І знов стали битись...
Іван все слабів і слабів...
І стали кривавії краплі сочитись
з тії, що Іван залишив
висіти (щоб дати сигнал) рукавиці.
Та того не бачив ніхто,
Бо солодко спали ті здороводиці
Брехливії друзі його.
Іван піднатуживсь і зніс іще двійко
поганих зміїних голів.
Змій теж обезсилів – сопів димом тільки.
До хлопця він заговорив:
- Послухай, козаче, чи був батько в тебе?
- Був,- каже зміюці Іван.
- А мав він воли?
- Мав усе він, що треба!-
йому хлопець відповідав.
- Орав ними землю?
- Орав.
- А давав же
волам він своїм спочивать?
Почувши у відповідь:
«Звісно, аякже!»,
Наваживсь запропонувать:
- Давай же і ми дві хвилини спочинем.
Іван з ним погодивсь:
- Давай!
І довбню свою він подалі закинув
Й звалив нею стайню й сарай.
Налитими кров'ю очима стріляють
Один на другого вони
Та дух бойовий і запал не вгасають,
Бо кожен х'тів перемогти.
Прибіг з стайні коник Іванів вірненький
Став землю навкруг оббивать.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275665
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2011
автор: Віктор Ох