Стрімкі маневри ранньої весни
без сумніву тебе заґартували.
Розправ скоріше плечі, адже ми
гучних поразок ще не зазнавали.
Довірся тим, хто просвітить тебе
в які ми одягнемось кольори.
Впізнай того, хто спокій твій вкраде,
щоб потім насміхатися згори.
В’язким потоком тягнеться життя,
немов гидка прострочена субстанція.
Для чого ж нам суспільне каяття?
У кожного своя окрема станція.
А Бог на все це дивиться уважно,
і поглядом прискіпливим сканує,
як ми пересуваємось поважно,
і, може, біля тебе пригальмує
і розпочне розмову неквапливу,
і поведе забутими шляхами,
і душу воскресить осатанілу,
забиту металевими цвяхами.
І божий поцілунок відобразить
на втомленому білому чолі,
що залікує всі твої образи,
отримані на грішній цій землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275609
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.08.2011
автор: Марія Родінко