Маленькі крапельки стукали по лобовому склу,стікаючи тоненькими струмочками,та вже скоро ці маленькі струмочки почали перетворюватись на сердиту зливу.Вона була схожа на незадоволену жінку,яка прагне кохання,а кохання викидають двірники,тоді вона починає напускати туман. Ось і тепер,вже зовсім нічого не видно,і ця темінь буде продовжуватись до тих пір,поки ці дощові щупальці не дістануться коріння найдревніших дерев.Злива і земля,і кохання,усюди,куди не глянь все зводиться до нього,цього дивного почуття.Ця злива,скільки вона має коханців,скільки треба залити сердець своїми слізьми,щоби задовільнити себе,іскільки вона розіб'є сердець,допоки дістанеться того коріння,а листочки затримують її,вони теж бажають тих доторків краплин,ось і ллє.А двірники все відкидають,відкидають ті звабливі заворожуючі краплі,от так би і дивитись на ті краплини усе життя,і бути осторонь,і не відчути того болю.Та Орест відволік мене від того дощу дотиком теплої руки.У нього були дуже сумні очі,в них було стільки туману чи дурману,все одно,він мовчав.Ці хвилини,хвилини смутку,вони завжди приходять,коли ти їх не чекаєш.Я могла би сказати,що кохаю його,та іноді це недоречно,розумієте? недоречно,таке буває.Я могла би його поцілувати,та цілунки в такий час теж недоречні.Орест сумував,я це розуміла,та я була не в змозі розрадити той смуток,я була безсила,безсила у своїй любові,я слухало своє серце,а воно щеміло і пекло,а ці краплі підливали масло у той вогонь,і кохались з усім світом,не підозрюючи про зради.А ми не могли,ми не могли кохатись,ми ледь-ледь бачили дорогу,Орест їхав майже навмання,та якщо ми зупинимось потрібно буде про щось розмовляти,а може й цілуватись,а далі,що далі?Мені розболівся живіт,і знову хтось зажав голову обручками.-Оресте,ти підписав усі папери?-Що?Які папери?Хіба я казав тобі щось про папери?Ні,не підписав.-Ти не встиг?-Не встиг.Він глянув на годинник.-Та замість мене їх підпише мій помічник.-Оресте,ми маємо повернутись і ти підпишеш все,що потрібно,тільки своєю рукою,у тебе все вийде,вдача у твоїх руках.-Діано,у нас гості,сьогоднібув дурний день,я не можу тебе залишити,та з собою теж не можу взяти,клята злива...-Все буде добре,я почекаю на тебе у якійсь кафешці,або у машині.-Це може бути довго.Тоді я нахилилась до нього і прошепотіла-Я чекатиму,чекатиму на тебе стільки,скільки буде потрібно.Вогники,у місті не було такої зливи,я залишилась у автівці,я слухала музику,думала про різні дрібнички,в якийсь момент я здригнулась,телефон,він мене трохи налякав,я схопила його,та то був не Орест,-Добре,добре я все передам,ви не хвилюйтесь,ми зараз живемо за містом,там поганий зв'язок,вона обов'язково зателефонує завтра,удачі вам,...так,вона сумує,бувайте.Ось так теж буває,звичайно,що сумує,там же двоє діток.Грала тиха спокійна музика,трохи дуло,Орест не зачинив трохи вікно,коли я полізла його зачиняти я наткнулась на щось холодне і тверде як камінь,чи залізо,через те залізо у мене зламався ніготь,точно дурний день,пролетіло у мене в голові,що це?Зброя!Боже,це справжня зброя,думаю вона була у кишені чоловіка,о,боже,Діано заспокойся,це ще нічого не значить,просто твій чоловік озброєний,,не чіпай її,будь розважливою,паніка ні до чого не приведе,ні,він не може...що не може?я зовсім не знаю свого чоловіка,зовсім,сльози котились по щоках,та я зібралась з духом,справді дурний не тільки день,ще й вечір,ще й той сон залишив свої сліди,то непростий сон,я маю бути обережною,вуж,який вуж,справжнісінька зміюка.Я її відчуваю,ось тут,я відчуваю її кроки,тихі,непомітні,та нічого,я маю бути сильною,у мене немає іншого вибору,я буду сильною,я поклала на місце зброю,потім знову взяла її в руки і відчула як до мене прибувають сили,в голові стало світло і ясно,живіт зовсім не болів,лише дощ лляв як з відра,потім я поклала в сумку пістолет,телефон,потім я уперше сіла на місце водія,там не треба сидіти як на коні,це добре,ще трішки я дивилась на дощ,а через кілька хвилин я сиділа у затишній кафешці за чашкою кави,було повно люду,я ледь знайшла вільне місце.Всі ховались від дощу,навпроти мене сиділи зовсім юні дівчата,а між ними мов з квітника виглядав нарцис трохи старший за дівчат.Дівчата упивались напоєм небесного кольору,під назвою лагуна і голосно сміялись,їхні обличчя світились юністю,вони загравали з чоловіком,лоскотали його віями,та це не заважало йому поглядати у бік мого столика,не пройшло й п'яти хвилин,як мені принесли келих з шампанським від того люб'язного чоловіка,дивакуватого,насправді дивний,навколо нього бурлила юність,засипала його компліментами,робила дирки в його кишенях,та йому цього замало,недостатньо чи як.За тим столиком я трохи відволіклась,та годинник все одно не давав мені спокою,хоча я була спокійна,дуже спокійна,через хвилин сорок дівчата були згідні вийти назустріч зливі і віддатись їй,та злива кохалась з ким завгодно тільки не з людьми,тут їм стало сумно,та з якоїсь незрозумілої причини ніхто не зрушив з місця,лише одна за одною вони бігали до уборної,та губки підмальовували чомусь перед тим чоловіком,в ту секунду я намалювала табличку й повісила на дверях туалету"Тут можна ще й малювати губи"Скоро я переключила свій погляд до вікна,нарешті він зателефонував,та я не зірвалась і не полетіла до нього,він теж хотів кави,четверта філіжанка не втратила смаку.Орест був веселий,стомлений та веселий-Діано,ти знаєш,дощ скінчився.Заплигнувши в автомобіль,не гаючи ні секунди мій чоловік вправно щось шукав-Що ти шукаєш,Оресте?-Нічого Діано,знаєш,я мабуть старію.-Отакої,у нього вагітна дружина,а він надумав старіти,ось,тримай,ти це шукав?Вже скоро ми були вдома,в хаті було затишно,тепло і тихо,дівчата спали біля камину,Людка порушила тишу.-Ну,нарешті,ну що сталось?Чому ви так пізно?Оце у вас життя!Просто супер!Коні,лебеді,ліс,комахи,комарі серед троянд,-Людко,не починай,а то буде як в тому анекдоті про тещу"Мамо,ви надовго?-А що?-Та нічого,злива на вулиці,злива,Людочко!"та завтра я компенсую вам вечір,завтра я запрошую всіх присутніх жінок до ресторану,питання ще є?-Ні.-А у мене є,ви погодували наших тваринок?-Оресте,за кого ти нас маєш?звичайно,що погодували,і якщо чесно,ми навіть не встигли відчути вашу відсутність,бо ті коні,то ваша копія,ти Діано,не ображайся,та та кобилиця...не знаєш з якої сторони до неї підійти...-Так,так дівчата,годі теревенити,краще підготуйте собі на завтра збрую і лягаймо спати,бо в шість годин нас нема,хто не прокинеться знову буде годувати коней.-Ой,Валічко,я ледь не забула,телефонував твій чоловік,я сказала йому що в тебе все гаразд,він просив передати тобі,що кохає тебе,дуже кохає.-Що?Діанко він так і сказав?Так і сказав що кохає?-Так і сказав,тричі.-Невже мені треба було відлетіти,щоб він сказав ці слова?-Надобраніч,дівчата,надобраніч.
Дякую,тобі,мій боже,за пережитий день,поганий день,та такий теплий вечір,тобто ніч!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275601
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.08.2011
автор: Ольга Ратинська