Він називав мене найкращою з жінок -
Мабуть, було із ким рівняти...
Була б я Музою його, та бачить Бог —
На кухні Музам ніколи стояти...
Він називав мене найкращою з жінок -
Свою сорочку сам носив до пральні !
А Муза мовчки мила стоси тарілок
І потерпала від його кохання.
«Моя любов,»- щовечора мені казав -
Вечеря вже готова?» — «Так, смачного.»
Одноманітно плине час… Якби він знав,
Що подарована ця Муза Богом!
Якби він тільки знав, що Муза як дитя -
Така ж тендітна, щира і натхненна.
Їй доля готувала не таке життя -
Не той митець дістався їй, напевно...
Він називав мене найкращою з жінок,
Боявся втратити… Але йому навіщо
Та, що повинна жити там десь, між зірок,
Чиє покликання у світі інше?
Він поетичні крила слізно цілував
І міцно їх тримав — вже не злетіти...
«Добраніч, мила.Цьом.» -спокійно засинав,
І поруч спало щастя Музи — діти...
Для чого ж Музу Бог тобі колись віддав -
Ти ж не Митець, а просто так людина ?
Не винесла сміття? То хатню би найняв -
Навіщо ж я тобі? Я ж Муза! Дивно...
Я б надихала справжнього, Свого Митця -
Нерукотворні б він створив шедеври,
Та витрачати мушу, волею Творця,
На безталанність поетичні нерви.
Мене б носили справді вічно на руках
І розправляли вранці мої крила !
І посмішка блаженна грала б на вустах
Мого Митця — йому би я служила!
Була б для нього дійсно кращою з жінок -
Молився б він на мене аж до скону ,
Була б я Музою йому… Та бачить Бог -
Сама собі я Муза, більш нікому...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273314
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.08.2011
автор: Александра Жукова