Питання: Чи є перспектива?

Почати  хочеться  із  відомої
фрази:  "  Все  що  робиться  і  не
робиться  на  благо  братів
наших  менших".  Хоча  ця  фраза
була  вигадана  щойно  мною  і
не  має  глибокого  змісту,  але
сподіваюсь,  що  вона  колись,  у
майбутньому,  стане  відомою,
великою  мірою  через  те,  що
стала  епіграфом  першого
роману  всесвітньо  визнаного
генія,  митця,  письменника,
філософа  та  поета
Тернопільського  Сірого.)  А
розповідь  зовсім  не  стосується
братів  наших  менших.  Я
просто  не  знаю  з  чого  почати.
Гаразд,  почну  з  самого  початку.
Кінець  літа,  початок  осені.  Для
багатьох  людей  -  це  важливий
період  року.  Адже  в  цей  період
офісні  працівники
повертаються  на  свої  робочі
місця  з  довгоплинних
відпусток.  Закриваючись  у
своїх  офісах  від
навколишнього  світу,  вони
пригадують,  як  проводили  літні
відпустки  у  колі  сім'ї,  друзів,
коханок  та  коханців  на
різноманітних  пляжах,  та
вишуканих  курортах.  Звичайно,
такі  розкоші  можуть  собі
дозволити  тільки  офіс-
менеджери  крупних  фірм  та
"VIP"  персони.  А  звичайні  люди
максимум  що  можуть  собі
дозволити,  то  це  виїзд  на
природу  або  кількаденну
подорож  в  Одесу  на  пляж.  Якби
там  не  було,  та  існують  такі
люди  які  в  цей  час  не
відпочивають,  не  їздять  по
курортах,  не  викидають  гроші
на  вітер,  а  старанно  працюють
на  городах,  порпаються  у
землі,  для  того  аби,  своїм
потом,  вкасти  хочаб  якийсь
внесок  у  сімейний  бюджет.  На
той  час  я  не  належав  до  цієї
категорії  людей,  до  неї
відносились  мої  батьки.  А  я  ж
був  тоді  маленьким  лінивим
пухкеньким  хлопчиком,  який
ціле  літо  байдикував  у  колі
своїх  "однодумців",  які  в  свою
чергу  теж  не  мали  де  енергію
подіти.  Що  можна  сказати,  діти
квіти  життя,  гріх  на  них
кричати  чи  у  чомусь
звинувачувати,  особливо  у
бездіяльності  та  туніяцтві.  Та
якби  там  не  було,  а  кінець  літа  -
початок  осені  став  для  мене  не
те  що  важливим  періодом
року,  для  мене  він  став
переломним  моментом  життя.
Адже  уже  першого  вересня  я
мусив  вступити  у  підготовчу
групу  (дитячий  садок),  або  ще
так  звану  "нульку":
Все  почалося  в  п'ятирічному
віці.  Мама  завела  мене  в
дитячий  садок.  Там  було
багато  дітей,  ще  більше
дорослих.  Але  свою  увагу  я
акцентував  саме  на  дітях,
вони  були,  як  і  я  -
маленькими  смішними
крихітками,  з  великими
очицями,  що  захоплено
вдивлялися  в  незнайомців.  В
тих  очах  можна  було
побачити  проблиски  страху,
незвіданості.  Хм...  В  той  час
я  ще  не  знав  скільки  мені
належить  відкрити  нового
для  себе.  Та  не  зважаючи  не
це  я  точно  знав,  що  з
дівчиною  ніколи  не  матиму
блищих  стосунків  за  дружні.
Вже  не  говорячи  про
весілля.  У  моїх  планах,  на
той  час,  було:  холостяцьке
життя,  багато  морозива,
солодощів.  Та  всі  мої  плани
розвалилися  в  одну  мить.
Розчинилися  двері  дитячого
садка  і  вних  увійшло
"янголятко".  По  іншому  й  не
назвеш.  Маленька  дівчинка  в
біленьких  колготках,
чорненькій  спідничці  та
світленькому  піджачку  з
оленятком,  так  і  світилася  в
променях  світла,  яке
надходило  невідомо  звідки.
Доповнювали  Божественну
картину  два  білих  бантики,
що  займали  своє  почесне
місце  над  акуратно
причісаним  темним
волоссям.
Саме  тоді  я  відчув,  що  вона
-  моє  перше  кохання...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270746
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.07.2011
автор: gnomik