У ніч, коли зорей не бачило небо –
Ти ніж узяла..
Хоч місяць молив і благав все «не треба!!»
Згрішила сама..
Зі свічок створила німу пентаграму
І звіра число..
А листя сухе накидала в яму –
Спалила його..
Пляшку з вином розбила тихенько
«троянду» взяла..
Й у вену ввігнала настільки глибоко,
Що кров потекла..
Піалу наситила кров*ю своєю
По вінця самі..
Хотіла ти ще розпрощатись з душею
В м*якенькій петлі..
Та біль розбудила реальність зі сну
Незграбним плачем..
Що тихим риданням розвіяв пітьму,
Мов ясним мечем..
Та цвинтар вітає свою королеву
У восьмім гріху..
Й хоронить під кленом мрію рожеву
Навіки, одну..
Ти зрізала квіти всі жовті з могилок
Зліпила вінок..
Й знайшла у труні невимовний спочинок
І крові танок..
Годину лежала в пітьмі серед мертвих,
Мов діва німа..
А скелети щомиті залазили в серце
Й співала душа..
Ти нАпій із крові пИла сміливо –
Ти дух зберегла..
Й шаленість прийшла з небесним світилом,
Що вручила пітьма..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268657
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 05.07.2011
автор: Доця Люцифера