"Святкувати перемогу у війні - це радіти смерті людей"
(Лао Цзи)
Німця звали Ганс. А хіба як ще мали би звати німця? Але оце "Ганс" - усе, що єднало нашого німця з іншими - "не нашими", ворожими й хижими. Загарбниками. Наш Ганс був старий. Ні-ні, не геть сивий стариган років ста. Він був старий для тої якості, у якій ми з ним здибались - прабаба й бабуня - віч-на-віч, а я - у сімейному міфі. Ганс був застарий для солдата, бо мав більш як сорок років і сумне, зоране зморщками негарне рябе обличчя. Таке негарне, що навіть соромно було злорадіти: "Ага, Гітлерюга! Ич, який поганий!". Хотілось поспівчувати й погладити по плечу. Однак, Ганс виявився жонатим! Ти диви, якась Хельга не погребувала рябим, худорлявим, малим швабом. А ще у Ганса було четверо дітей. Їх фоторгафію, разом із парсуною їх мами-німкені, він носив у кишені біля серця (у німчури теж, виявляється, було серце). Але про дітей, жінку й серце ми дізнались не відразу, бо німець не відразу став "нашим", спочатку він був просто - німець.
Німецька мото-піхотна частина в"їхала в наше село хвацько, на мотоциклах. На кожному мотоциклі сиділо по троє солдатів - двоє на самій машині, а один у люльці, до якої був причеплений кулемет. Сіра форма, блиск погонів, каски, схожі на перевернуті миски, - все було таке охайне, наче на параді. Вони ніби й не воювали, а просто приїхали у гості. Наші відступили далеко, тому пострілів не було. А не було пострілів, то не було й ворожої зловісності. Заїхали по-хазяйськи й відразу почали росташовуватись, не звертаючи уваги на цікавих, що з острахом повиходили подивитись. Єдине, що відразу ж проорало межу між селянами й завойовниками - зверхність. Німці дивились на людей так, наче велетні дивляться на пігмеїв. Жодної посмішки, жодного слова. Наші - прабаба Катерина, баба Онилька і бабина сестра - мала Галя - до сільради, невздовзі перейменованої в управу, не ходили. Сиділи у хаті й тремтіли. Зачувши цокіт мотоциклів, вони сховали у погріб прадіда. Мій прадід Андрей (взагалі-то - Андрій, але по-вуличному саме так - Андрей, щоб відрізняти від Андрія й Андрушки) був героєм Фінської війни та ще й інвалідом, пораненим у ногу. Він так до кінця життя й проходив із ціпком (ще й я той ціпок пам"ятаю). Наші боялись, що його першого заарештують і розстріляють. Бо донести буде кому. Прадід працював комірником у колгоспі і багатьом залив за шкуру сала. Почувши по радіо, що німці розстрілюють радянських активістів, наші облаштували прадіду Андрею схованку у погребі старої хати, що стала клунею, після того, як саме перед війною збудували нову. Прабаба Катерина навіть помазала таємне житло біленькою глиною. Туди поставили стіл і стільця, намостили тапчан і нанесли припасів. Планувалось, що прадід виходитиме на вулицю вночі, вночі ж йому приноситимуть все необхідне. Тоді ніхто й подумати не міг, що у своїй криївці мій прадід Андрій Коваленко просидить майже два роки! І за ці два роки встигне стати й тестем і дідусем.
Наша хата не була найбільшою у селі, але вона була нова, тому теж впала німцям в око й у ній влаштували щось на кшталт офіцерської їдальні. Тричі на день приїздили офіцери (спочатку кілька, а потім завжди один - молодий і дуже пихатий). А постійно у нас оселився кухар - той самий Ганс, наш німець. Він зайшов уперше якось боком, так, наче відчував, наскільки він тут незваний гість. Але скоро оббувся, влаштувався у кімнаті на ліжку під розлогим фікусом, нагрів собі води й пирхаючи та льопаючись почав митись, поставивши миску посеред хати. Наші теж швидко оббулися, такого мізерного німця, та ще й рябого, та ще й старого боятись якось було ніяково. У ньому було стільки тихого якогось смутку, що у інших обставинах він міг би викликати й співчуття. Але не зараз. Зараз він викликав зухвале бажання не зважати на нього, а просто займатись своїми справами. Тому прабаба Катерина сіла до шиття, мала Галя до книжки, а сімнадцятилітня Онилька взялася мести долівку. Тут вони й зіткнулись уперше - німець Ганс і моя молоденька бабця - уперта й свавільна Онилька. Вона спередсердя, що німчура поливає водою земляну долівку, оперіщила його віником по плечах! Влупила, ще й прикрикнула щось. А потім вже злякалась. Злякалась і прабаба Катерина. Вони ще не бачили, як німці розстрілюють людей, але багато про це чули. У старшої серце обірвалось: вижене усіх надвір і розстріляє. А у схованці ж Андрей! А Онилька й не злякалась по-справжньому, у неї в цей день взагалі було відчуття, що все це сниться. (Багато оповідачів казали мені, розповідаючи про «той» день, що саме таке було у них відчуття - сну, нереальності) Та найбільш несподваною була реакція німця. Він зіщулився, зігнувся і заверещав: "Ай, матка, больно, больно!" По хаті розлігся гучний регіт. Реготали всі: Онилька весело, бо щойно вдвічі сташрий Ганс назвав її "матка", Катерина - полегшено, - не вб"є, значить, Галя -за компанію. І німець - трохи ніяково, але зовсім по-людськи. Цей регіт поєднав присутніх, розвіяв страхи і навернув душі наших до Ганса.
Мото-піхотна частина пішла в наступ, а молодий офіцер залишився в селі. А разом з ним залишився і Ганс, кухарем. За роки окупації ніхто з наших ні разу не пошкодував, що прийняли німця за свого - прали йому, прибирали у великій кімнаті, де він жив. Натомість, Ганс підгодовував їх, а коли народилась мама, давав молоко, яке відливав від порції свого офіцера. Мабуть, він так ніколи й не зрозумів, чому так плакала прабаба Катерина, беручи те молоко. Хіба міг він знати, що то таке – тюрма за вкрадені на колгоспному полі колоски? За ці роки наші надивились на всяке. Бачили і розстріли й звірства. Сусідню хату спалили окупанти тільки за те, що баба Зінька - вреднюча стара, що її на селі всі звали відьмою, кинулась виривати із рук німецького солдата забрану курку. Але усі інші німці наче були з іншої планети, й нічого спільного не мали з нашим. Ганс кілька разів порятував мою бабцю від Германії. Коли молодих виганяли у Київ, він порадив Катерині відправити Онильку до родичів у сусіднє село. А іншого разу, коли дівчина таки попалась, та втекла з потягу, звелів її сховати. На питання баби Катерини, куди ж її сховати Ганс сказав: "Посади її до того, що у ямі сидить!" І всі зрозуміли, що Ганс знає про діда. Знає і мовчить, не виказує. Та якось страшно було зізнаватись, тому Катерина прикрикнула: "Хто там сидить, що ти мелеш!" Тоді Ганс мовчки поліз у кишеню, дістав і розгорнув шматок газети. У папірці були недопалки дідових самокруток, він, видно, курив уночі надворі й кидав за звичкою недопалки у траву. Хоч наші й звикли довіряти Гансу, а все ж мороз поза шкірою пішов. Особливо, коли почули у дворі гуркіт офіцерового авто. Та наш німець швиденько стис газету у кулаці, кинув у піч і, наче нічого не сталось, почав насипати офіцеру їжу. Молоденький офіцер їв завжди мовчки, вимагав, щоб у кухні на той час нікого не було. Ставився до всіх так, наче вони не люди. Одного разу Ганс затіяв якусь особливо вибагливу страву, щось варив, різав, змішував. Катерина, що завжди спостерігала за варінням, а часом навіть і щось підказувала, цього разу була в гуморі, й під"юджувала: "Ой, дивись, не забудь чай посолити!" Трапези офіцерської, як завше, ніхто не бачив. Бачили тільки, як, вийшовши на поріг, офіцерик оперіщив пару раз шкіряними рукавичками Ганса по фізіономії. Коли Онилька з Катериною зайшли у кухню, Ганс відвернувся до плити. "Щось сталось?" - спитали так, наче нічого не бачили. "Забув чай посолити", - ламаною мовою відповів німець і крадькома витер сльозу. Після того він плакав ще тільки раз. Перед відступом біля маминої колиски. Тоді Онилька гаркнула на нього: "Дивись, обережно з дитиною, не зроби чого!" "Ти єсть дурна баба! - вперше підняв голос Ганс, - у мене вдома чотири (показав на пальцях) кіндер". І витяг із кишені фото дружини і дітей. Тут заплакали всі. "Я їх більше не побачу" - журився він, а наші втішали: "Є Бог на небі, побачиш!" І тоді наш німець пообіцяв, як залишиться живий, що б там не було, а приїхати до наших після війни. Ні він, ні наші не сумнівались вже, чим ця війна скінчиться.
Я не знаю, як вони прощались. До цього місця оповідки всі плакали, і оповідач, і слухачі. Бабуня Анелія (це вона в молодості була Онилька) журилась, що не збереглося ні прізвища Ганса, ні адреси. Багато років шукаючи свого зниклого безвісти чоловіка Ігоря Петровича Волощука, вона й Ганса була би знайшла, чи його родину. У моїй сім"ї довго зберігався подарунок Ганса маленькій мамі "на придане" - срібна ложка. Мабуть, всенький скарб, що був у нашого німця. Потім ложка кудись запропала. Лишилась тільки пам"ять. Бабця розповідала мені, я - своїм дітям. Так і живе у історії моєї родини якийсь зовсім не німецький німець Ганс. Живе - як свідок того, що ні лихо, ні війна нічого не виправдовує, і що людина завжди може лишатись людиною. Навіть якщо навкруги смерть.
Під час війни Гансу було вже за сорок, він був ровесником моєї прабаби. Навіть, якщо він вижив у тій страшній війні, зараз його вже давно немає. Але є десь на світі його внуки й правнуки. Вони мусили вижити, ті Гансові родичі, хоча б як дяка за те, що й мої, не раз рятовані їх предком, вижили у ті страшні часи. Вони десь є. Не можуть не бути, - мої завжди згадували їх у молитвах. Спочатку прабаба Катерина, потім, постарівши, бабуня Анелія-Онилька молились за Гансових діток і онуків. Хай благословить їх Господь!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267928
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 30.06.2011
автор: alla.megel