Прокидались рано-вранці та й журились люди –
«Тяжко жити, жаль померти», а далі – що буде?
Не журіться, добрі люди, годі сльози лити,
Краще йдіть в мою господу – будем говорити.
Вас прошу я на гостину – збираймося, браття,
В підвечір`ї окрай вітру розведем багаття,
Станем словом пригощатись й мудру думку пити,
Будем радитися, браття, як на світі жити.
Розказала б я вам казку – в ній біда коротка,
Та чи ж користі багато, що брехня солодка?
В ніч ввійдемо ми, забувши про турботи денні,
А чи станемо уранці ми від них спасенні?
Заспівала б я вам пісню про царя земного,
Про його велику милість, і про мудрість його,
Як народ він любить щиро, тихий і безликий…
Та достатньо і без мене тих співців «великих».
Справжня ж пісня, справжнє слово ще живе, не вмерло,
Тільки болем для поета ллються дивні перли…
Але хочу я, черпнувши у словах тих силу,
Розказать про Батьківщину, дивовижну й милу.
Не сердіться лиш, що правду передати мушу,
Хто зачерствіти не встигнув – хай відкриє душу.
Говорім про українське, не цураймось свого,
Нам же є про що згадати і заплакать з чого.
Як цвіла в садах калина, як жита шуміли,
Як діди за волю бились – бились, як уміли…
Як співали козаченьки у Великім Лузі…
Розкажу про Україну, слухайте ж-бо, друзі.
В чистім полі, край дороги – висока могила,
Де тяжка прадавня слава козацька спочила,
Відшуміла тая слава, поросла травою,
Як і пам'ять разом з нею сплила за водою.
Серед степу тихо й пусто – ніде ані свисне,
Замітає вітер в небо те буття колишнє,
Серед степу, серед поля, знявши пишні шати,
Носиться-гуляє доля – спробуй наздогнати!
Під могилою, край шляху свобода заснула,
А над нею, як сторожа, сон-журбу нагнула:
Неумита, у лахмітті, як дитя нелюбе –
Сидить бідна Україна – хто не йде, той скубе.
Руку тягне, хліба просить, слізно промовляє,
І в приниженні гіркому так весь вік минає.
Кинуть їй, як тій собаці, а то і не кинуть,
Покепкують, посміються, й голодну покинуть.
Запустіло рідне поле і добра немає,
Пил і вітер чистим полем носиться-кружляє,
Вже давно не чуть ні шабель, ні гармат на полі,
А ще й досі люди босі гнуться, як тополі.
Озираючись довкола, колосків шукають,
В тьмі живуть, між бур`янами, так і помирають,
Вже давно втекли за море вороги-ординці,
А ще й досі з того поля хліб крадуть чужинці.
Прикидаються братами, як задують в труби,
В гості йдуть, за стіл сідають, і щебечуть любо,
Накрадуть добра і гайда, що не видно й сліду,
Бо в самих нема такого, як в дурних сусідів.
Пряником медовим манять то вправо, то вліво,
А самі – давай тікати, як дійде до діла!
«Те ми вам не говорили, те ми не повинні»,
А брати не тільки биті – будуть ще і винні!
Отака нам, українці, зосталася мука –
Від мужицьких і холопських звичаїв наука,
Поростили «старші» браття нас в глухій діброві,
Пов`язали нам на очі хустинки шовкові.
Колисала нас неволя і співало тихо
Над колискою народу безутішне лихо,
І казало, що несила звідти нам і встати,
Бо родила нас, даремних, нещаслива мати.
Нас навчили лиш журитись, опустивши руки.
На поля, хлібами вкриті, прилітають круки,
Чорні крила наше сонце топлять у безодні,
Ну а ми, ковтнувши гордість, сидимо голодні.
Всім добро своє ми щедро роздаєм по жмені,
І самі того не бачим, як пливе з кишені,
А помітивши, що мало, плачем і шукаєм –
Хто украв? Коли і скільки? І за що – питаєм?
У столиці тільки й діла – один одне скуба,
Хоче вирвати у брата чим побільше чуба,
Тайкома чужого свата обіймає любо,
А свого здає в Росію, в Польщу і до суду.
Та не довго буде жити, браття, та родина,
Що із гордості своєї стала неєдина,
Інші люди візьмуть в руки булаву і посох,
Поки будеш ти журитись – заберуть з-під носа!
Не хилися, витри сльози, щоб не було й сліду,
Встань, умий у броді руку і подай сусіду.
Дім твій гожий і просторий – сам пануй у ньому,
Будеш приятелів мати і добро в усьому.
Розділи із рідним краєм і печаль, і втому,
А як будеш ти багатий – не давай нікому –
Тому, хто своє тримає, а з чужого тягне,
Бо завжди чужа печеня носу краще пахне.
То ж відкрий же, брате, очі, подивись навколо –
На усій землі широкій більш нема такого.
Все твоє – за нього битись й помирать не треба,
Треба жити і радіти під ласкавим небом.
Славні душі прадідівські хай не плачуть гірко,
Для їх пам`яті у серці хай не буде мілко,
Бо усе, що є в нас нині, ми без них не мали б.
Чи ж даремно кров лилася і кістки тріщали?
Тих, хто знати це не хоче, ми любить не будем,
Та не будемо й карати – хай Господь їх судить.
Ну а хто несе цю думку і в діла, і в люди,
Буде хай благословенний він завжди і всюди!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263483
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.06.2011
автор: Лілія Ніколаєнко